Два роки тому ми віддали нашу квартиру синові та невістці, а самі перебралися жити у приватний будинок до свекрухи, яка давно овдовіла.
Мама мого чоловіка Василина Богданівна – нормальна жінка, навіть часто на мій бік стає, якщо ми з чоловіком сперечаємося. Але у неї є одна дивна звичка, яка мене неймовірно дивує, я ніяк не звикну до цієї її любові.
Телевізор у нас у спільній вітальні, ввечері дивимось його всі разом. свекруха йде до ванни, набирає тазик теплої води, кидає туди якусь сіль, щось ще там, капає аромаолії, несе все у кімнату, сідає на диван і занурює у тазик з водою ноги. І так полюбляє сидіти, поки дивимося новини чи якийсь фільм. При цьому вона ворушить ногами, пальцями, плескає тією водою.
Та ще й обов’язково забуває прихопити з собою рушник, і просить мене чи чоловіка потім, коли наплескається, його принести.
Не розумію, ну чому цього не можна зробити у ванній кімнаті? Взяти з собою туди газету чи книжку, телевон зрештою, увімкнути якесь відео, якщо просто так нудно, і посидіти там? Чому саме у вітальні перед телевізором?
Чоловік просить, щоб я не переймалася, не надавала цьому такого значення, адже вона довго була сама, так звикла. Просить, щоб я робила поблажку на похилий вік і все таке.
Але ж щодня оце «хлюп-хлюп»! Я вже іноді сижу щось дивлюся у себе в кімнаті з ноутбука, щоб не дивитись на Василину Богданівну та її ноги в тазику, але хлюпання й сюди доноситься, а коли вийду за чаєм чи ще там по щось – у вітальні незмінна картинка: свекруня, тазик, “хлюп-хлюп”. Ааааааа!
Іду повз на кухню, а вона мені у слід:
– Оленко, будеш йти назад – прихопи рушника, будь ласка!
Не знаю, хто протягне довше: тазик, рушник чи я. Здається мені, що не я.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
