Синоптики обіцяли похолодання. З котла почала капати вода і я не могла зупинити цього. Почала переживати, адже зовсім скоро буде зима, а що я в тих котлах розумію?
Відчайдушна ситуація, а питати немає у кого. В будинку лише я і дві маленькі дитини. Що ж робити? Я відразу ж подумала про те, що варто набрати номер колишнього чоловіка. Так, я злилася. Але мені потрібна була допомога.
Два роки тому Роман і його “душа”, як чоловік її називав – поїхали до столиці, а я залишилась в селі з двома хлопчиками. Поступово я навчилася робити всю чоловічу роботу, щоб мої синочки були щасливими. А чоловік що? Дочка у нього скоро буде.
Роман просто зібрав речі, половину з наших заощаджень і поїхав з Веронікою. Вона ж теж залишила сина з чоловіком. Я його бачила іноді в церкві. Йому було складніше. Мої хлопчики маленькі, а у нього підліток.
Я сиділа над телефоном і набирала номер чоловіка. Але він був поза зоною. Що ж робити з котлом? Я почала переживати. А потім згадала, що колись чоловік телефонував з номера колеги, коли ще їздив до столиці на заробітки. Багато з нашого села їздили, так вони з Веронікою і познайомилися.
Я таки додзвонилася до нього. Слухавку підняла жінка і пояснила мені, що його немає вдома. Вона обіцяла попросити його допомогти.
Увечері, друг мого чоловіка, допоміг мені з налаштуванням котла.
Через пару місяців, коли зима вже принесла сніг і завалила наші будинки, я поклала спати дітей і перевіряла зошити. Така вже доля вчителя молодших класів. Майже закінчивши роботу, я почула, що мені телефонують. Дивно, номер стаціонарний, столиця дзвонить. З протилежного боку я почула майже плач. Дзвонила Вероніка.
– Ольго, Вибач… Є хвилинка? – Схлипуючи сказала Вероніка. – У мене проблеми… З моїм Дмитром…
Йшлося про сина, якого Вероніка залишила рости з батьком самого, в нашому селі. Я не божевільна, але, коли мова йде про дитину, не має значення, будь вона від коханок мого чоловіка або просто будь-кого іншого – я, як мати, не можу просто проігнорувати.
– Так, що сталося?
– Мій чоловік… Колишній… Він знайшов іншу і пішов до неї жити в село. Інше. А мій Дмитро… Він категорично відмовляється йти до нього. Живе сам. Ти ж знаєш, у нас там нікого немає. У мене там лише ти, рідна, залишилася! Вибач! Вибач мене! Піди до нього і глянь, як він? Чи все добре? Я б все кинула і приїхала, але мені заборонили. Занадто великий термін… Благаю! Народжу і заберу його до себе. А поки… Доглянь його!
Того вечора я її пробачила. Пробачила жінку, яка зруйнувала мою сім’ю. Вранці приготувала їжу, загорнула хусткою і пішла до Дмитра. Дитина ж ні в чому не винна.
Через пів року Вероніка стримала обіцянку і забрала сина до столиці.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – spletnik
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
