fbpx
життєві історії
Два роки тому, у 18 років, я народила дівчаток, потім розлучилася й залишила діток чоловіку. Зараз я вчуся на медика у Львові, Гліб пішов захищати Україну, а малі, на скільки я знаю, у його батьків на закарпатті. Я не можу наважитися поїхати, забрати їх

Два роки тому, у 18 років, я народила дівчаток, потім розлучилася й залишила діток чоловіку.

А історія моя така. До 18 років я росла та навчалася в інтернаті. Варіантів улаштувати своє життя в мене було небагато. На щастя, я познайомилася з добрим хлопцем, дещо старшим за мене, Гліб вже працював.

Після півроку побачень він зробив мені пропозицію. Ми одружилися. І тільки через кілька місяців спільного життя я зрозуміла, що ця людина мені чужа, що я не готова бути разом з ним все життя, не хочу сидіти вдома і народжувати дітей, як він бажає…

Вже через місяць Гліб почав кудись пропадати вечорами, довго затримувався на роботі, а іноді й удома не ночував. Коли я питала, де він був, чоловік відповів, що це не моя справа.

За кілька місяців ситуація загострилася, Гліб почав наполягати на народженні дитини. Я відповідала, що поки що не готова до материнства і хочу стати на ноги, здобути вищу освіту і знайти якусь роботу.

Тоді чоловік гнівався і казав, що моя справа – біля плити стояти і народжувати дітей, навіщо ж я тоді заміж виходила? Я ще тоді дуже любила Гліба і готова була народити для нього дитину, щоб вона відчула щастя батьківства.

За рік у нас народилися двійнята, донечки. Поки я чекала діток, Гліб на руках мене носив. Він став лагідним та спокійним, але ненадовго.

У нас народилися дві дочки. А чоловік знову почав пропадати ночами. Я не знала, що й думати. У його телефоні я знайшла кілька переписок із різними жінками. І тут я зрозуміла, що вийшла заміж зарано і дітей поспішила народити. Я розуміла, що більше так продовжуватися не може і вирішила подати на розлучення.

Спочатку я попросила його доглянути за дітьми, хотіла здобути спеціальність і потім забрати дітей до себе, адже я залишалася на вулиці, зовсім безпорадна. Гліб виставив мене за двері і сказав, що я можу забути про дітей, більше їх не побачу.

Зараз я живу у гуртожитку, навчаюсь у медичному університеті. Усі, з ким я ділюся своєю історією, засуджують мене, кажуть, що я мати-зозуля. Але хіба я могла вчинити інакше? Жити з чоловіком, який мені зраджує чи забрати із собою дітей у нікуди? У мене немає родичів, нема друзів.

Гліб хороший батько, я знала, що діти в теплі, ситі та одягнені.

Минуло два роки, зараз я вчуся на медика у Львові, Гліб пішов захищати Україну, а малі, на скільки я знаю, у його батьків на Закарпатті. Я не можу наважитися поїхати, забрати їх, та й куди?

Сподіваюся, що колись вони мене вибачать, молюся щодня, щоб у них була добра доля.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.