Якось посіяла в парку мобільник. А у мене в контактах усі друзі на прізвиська записані, тому що тусувалася я в ті часи з рокерами, у нас так прийнято було: Дракон, Перстень, Єнот і таке інше. Знайшли пропажу якісь хлопці. Якимось дивним чином незабаром знайшли мене, віддали мені телефон і сказали:
– Більше не губи! І привіт там передавай, Перстню, Дракону, Єноту!
Було це у 80-ті роки. Мене семирічного послали в магазин за молоком. По дорозі спіткнувся і впав. Коліна збив, глечик убік відлетів, решта кудись закотилася. Хоч і пацан, стою реву. Підходить жінка, питає, що у мене сталося. Розповів, як є. Вона дістала зі свого гаманця карбованець і мені дала. Я спочав відмовлятися, мовляв, як потім я віддати зможу. А вона така:
-Не треба мені віддавати. Виростеш великий і теж комусь допоможеш.
Виріс, вивчився. Почав викладати у школі математику. Якось помітив, що учень постійно приходить без зошита, без ручки. Колеги розповіли, що мати у нього не благополучна, не працює, пропадає вічно скрізь. Я купив кілька зошитів, ручки з олівцями і після уроку попросив цього хлопчика затриматись. Віддав йому канцелярку та ще грошей на їдальню. Хлопець, як я тоді у дитинстві, відмовлявся, мовляв, незручно. Тоді я точно повторив слова тієї жінки, яка мені допомогла тоді. І хлопець мою допомогу прийняв.
Моєму синові п’ять. Нещодавно він не розмовляв зі мною цілих три дні. А все тому, що я на його очах прихлопнула моль з шафи. Аргументи, що тоді вона з’їла би наші речі, не допомагали. На це син відповів, що життя важливіше за речі.
А на днях вихователька розповіла, як син у садку розповідав усій групі, що забирати життя це погано, тому що у всіх є мами та тата, які будуть дуже нудьгувати. Думаю, ми виховуємо хорошу людину.
Закупилася у супермаркеті на два великі пакети. Дорогою до будинку один із них порвався, продукти розсипалися по землі. Сльози на очі навернулися, що робити? І тут якась жінка зупинилася, допомогла зібрати покупки, та ще й пакет у неї в сумці запасний знайшовся.
Два роки тому жила і працювала я в Польщі. І у під’їзді нашого будинку один сусід щомісяця виставляв у спільний коридор на стіл прочитані книжки. Щоб інші могли почитати, кому хочеться. Такий маленький буккросінг. А ще одна сусідка, яка захоплювалася розведенням квітів, також на цей стіл розставляла діток фіалки та інших рослин. Можна було взяти відросток собі.
Коли мені було років шістнадцять, розлучилася з хлопцем. Справа була після дискотеки. Пізній час. Добиратися до будинку треба було на інший кінець міста. Маршрутки не ходять, грошей на таксі не вистачало. Набралася сміливості, звернулася до таксистів, чесно сказавши, скільки зможу заплатити. Ті тільки сміялися і відмовлялися. Лише один водій погодився. А я вже на межі. Як сіла в його машину, так і розревілася. Таксист запитав, що у мене за біда. Я все розповіла. Тут він опустив козирок із дзеркальцем і каже:
-Ну-ну, на себе подивися. Що, гарна?
Ще би, заревана, очі червоні, по щоках туш розмазана.
– Ніі! — і далі давай ревти.
– А витреш очі — гарна будеш! Скільки ще за тобою хлопців бігатиме!
І плакати якось одразу розхотілося. Вмить заспокоїлася, обличчя до ладу привела. До дому довіз, я йому стала гроші свої останні давати, а він відмовився. Сказав, мовляв, краще купи цукерок собі, як ліки від смутку.
З того часу вже майже два десятки років минуло. А того водія досі пам’ятаю і вдячна йому.
Якось стою в аптеці. Переді мною в черзі бабуся забарилася. Із її розмови з провізором розумію, що старенькій не вистачає грошей, щоб купити всі ліки за рецептом. Засмучена, відходить від каси і тихенько так каже собі під ніс:
– Добре, почекаю до наступної пенсії.
Не роздумуючи, дістаю з гаманця 500 гривень і простягаю бабусі. Вона відмовлятися почала. Навіть злякалася, думала, у чомусь каверза. Тоді я просто поклала купюру на прилавок та пішла з аптеки. А за кілька днів гості залишили мені чайових аж на 5000 гривень, працювала я офіціанткою в ресторні. Добро добром повертається, отак.
Повертався з роботи. Зайшов у метро — вільне місце. Вирішив сісти, втомився вже дуже за день, набігався.
На наступній станції у вагон зайшла літня жінка років шістдесяти. Звісно, встаю, поступаюся місцем. Вона мені відповідає:
– Ой, та сиди! Мабуть, з роботи, втомився. А я що, я на пенсії і так цілими днями відпочиваю. На, краще сумку мою потримай.
І так приємно стало на душі від цієї ситуації, ніби мені поступилися, а не я.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
