— Софіє, скажи мені прямо: ти справді розповідала Валентині, що я беру гроші з будинкового фонду на власні потреби? Бо сьогодні троє сусідів вимагали показати їм усі квитанції.
— Мар’яно, я такого навіть не думала! Валентина приходила до нас із пирогом, питала, як справи в будинку. Я лише сказала, що ти тимчасово оплачуєш деякі ремонти зі своєї картки, а потім отримуєш відшкодування.
— Отож! А тепер половина під’їзду переконана, що я щомісяця забираю собі по 4 800 гривень. І знаєш, хто це розповідає? Та сама Валентина, яка вчора сиділа у вас до дев’ятої вечора.
— Почекай, Мар’яно. Вона ж казала, що твоя донька просила тебе не позичати грошей сусідам. Звідки їй узагалі відомо про твою доньку?
Мар’яна перестала говорити. Я почула, як у неї на іншому кінці зв’язку клацнула ручка, а потім вона попросила мене згадати дослівно все, що я розповідала нашій сусідці за останній місяць.
Саме з тієї розмови почалася історія, після якої ми з чоловіком перестали відчиняти двері людині, яку майже два роки вважали своєю доброю знайомою.
А до того четверга я була впевнена, що Валентині просто бракує спілкування.
Ми з Андрієм переїхали до Луцька три роки тому. Придбали двокімнатну квартиру в дев’ятиповерховому будинку неподалік центру. Будинок був не новий, зате доглянутий, із невеликим подвір’ям і сусідами, які переважно знали одне одного десятиліттями.
Мені було тридцять дев’ять, Андрієві сорок два. Ми обоє працювали, виховували п’ятнадцятирічного сина Данила й особливо не шукали нових знайомств. Після переїзду хотілося спокійно облаштуватися, розібрати речі й нарешті жити без постійних ремонтів.
Валентина мешкала поверхом нижче. Їй було сімдесят два роки, вона жила сама, мала дорослу доньку в Рівному й невелику пенсію.
Познайомилися ми біля поштових скриньок.
Я саме намагалася відкрити заїдений замок, коли вона підійшла й порадила трохи підняти дверцята.
— Тут усі скриньки з характером, — сказала вона. — Ви новенькі? Я Валентина, із сорок другої квартири. Якщо щось треба знати про наш будинок, звертайтеся. Я тут із самого заселення.
Вона одразу розповіла, коли вивозять великогабаритне сміття, де краще замовляти воду й до кого звертатися, якщо протікає дах.
Поради були корисними.
За кілька днів Валентина принесла нам домашній пиріг із яблуками.
— То вам на новосілля. Не дивіться, що простенький. Я сама пекла.
Ми запросили її зайти.
Вона охоче погодилася, похвалила квартиру, розпитала про нашу родину й побажала добре жити на новому місці.
Мені вона сподобалася.
Моя бабуся колись теж любила пекти для сусідів. Валентина нагадувала її манерою говорити: трохи поспішно, з численними подробицями й постійним бажанням когось нагодувати.
Перші місяці вона заходила нечасто.
То приносила кілька домашніх булочок, то просила допомогти налаштувати телевізор, то запитувала, чи не знаємо хорошого майстра.
Андрій кілька разів допомагав їй із дрібними поломками. Одного разу замінив несправний вимикач, іншого — прикрутив дверцята кухонної шафки.
Валентина щоразу дякувала й обіцяла віддячити випічкою.
Я казала, що нічого не потрібно.
Але вона все одно приносила щось домашнє.
Поступово наші зустрічі стали регулярними.
Зазвичай Валентина приходила в суботу після обіду. Ми розмовляли про ціни, магазини, сусідів, родинні справи.
Найчастіше вона згадувала свою доньку Оксану.
— Має добру роботу, машину, квартиру, — розповідала Валентина. — А до матері приїхати часу немає. Минулого місяця лише раз була. І то на годину.
Я співчувала.
— Може, вона справді дуже зайнята?
— Усі зайняті, Софійко. Але ж можна хоч запитати, чи мати має що їсти.
Я пропонувала допомогу.
Іноді купувала їй продукти, коли йшла до магазину. Кілька разів замовляла ліки, бо в найближчій аптеці не було потрібних.
Валентина завжди повертала гроші, хоча могла попросити зачекати до пенсії.
Одного разу вона сказала:
— Ти мені вже як рідна. З тобою хоч поговорити можна. А моя Оксана тільки питає, чи все в мене добре, і поспішає.
Я не знала, що відповісти на таке порівняння.
Мені було незручно, що чужа жінка ставить мене вище за власну доньку.
Тому я зазвичай переводила розмову на іншу тему.
Але Валентина поверталася до неї знову.
Вона розповідала, що Оксана не хоче забирати її до себе, не допомагає з ремонтом, рідко телефонує.
Одного разу навіть заплакала, коли згадувала свій день народження.
— Уявляєш, прислала мені гроші на картку. А я хотіла, щоб вона просто приїхала.
Я тоді запропонувала запросити Оксану до нас на вечерю, якщо вона наступного разу навідається.
Валентина відмовилася.
— Не треба. Вона не любить чужих людей. Ще подумає, що я на неї скаржуся.
Тепер згадую цю відповідь і дивуюся, чому не звернула на неї уваги.
Бо скаржилася Валентина постійно.
Не тільки на доньку.
На сусідів теж.
Спочатку це були дрібниці.
Вона розповідала, що хтось залишає пакети біля сміттєпроводу, хтось голосно ремонтує квартиру, а хтось не вітається в ліфті.
Я слухала, іноді погоджувалася, іноді заперечувала.
Потім розмови стали особистішими.
Валентина могла повідомити, що молода жінка з п’ятого поверху часто повертається пізно, а чоловік із другого нібито має проблеми на роботі.
Я зазвичай відповідала, що не знаю подробиць.
Вона ображалася.
— Та я ж не вигадую. У нашому будинку нічого не приховаєш.
Одного разу Андрій почув таку розмову й після її відходу сказав:
— Софіє, ти обережніше з нею. Вона дуже любить чужі справи.
Я відповіла, що Валентина просто самотня.
— Самотність не означає, що треба знати, хто з ким посварився й скільки заробляє, — зауважив чоловік.
Я не погодилася.
Мені здавалося, що він надто суворо оцінює літню жінку.
До того ж Валентина була уважною до нашої родини.
Коли Данило захворів і кілька днів не ходив до школи, вона принесла домашнє печиво й запитала, чи не потрібно чогось із магазину.
Коли Андрій затримувався на роботі, могла допомогти прийняти доставку.
Я бачила в ній добру сусідку, яка просто надто багато говорить.
А потім у нашому будинку почалися проблеми з ремонтом під’їзду.
Потрібно було замінити частину освітлення, відремонтувати вхідні двері й привести до ладу сходові майданчики.
За організацію взялася Мар’яна з третього поверху.
Вона працювала в бухгалтерії, добре розбиралася в документах і вже кілька років допомагала мешканцям із господарськими питаннями.
Ми з Андрієм підтримали її.
Кожна квартира мала внести по 1 200 гривень на першочергові роботи.
Частина сусідів переказувала гроші одразу, інші просили зачекати.
Мар’яна вела таблицю надходжень і витрат, зберігала чеки й регулярно звітувала в будинковій групі.
Одного разу вона попросила мене допомогти перевірити рахунки від майстра.
Я погодилася.
Ми сиділи в неї вдома, звіряли суми й помітили, що за один матеріал виставлено рахунок двічі.
Мар’яна зателефонувала майстрові, той визнав помилку й виправив документ.
Усе було цілком звичайно.
Через кілька днів Валентина прийшла до нас із пирогом.
Поки я нарізала випічку, вона запитала:
— А що там Мар’яна з грошима робить? Кажуть, не всі платежі сходяться.
Я відповіла, що ми перевіряли рахунки й знайшли технічну помилку.
— То вона сама помилилася?
— Ні, майстер двічі вписав одну позицію. Уже виправили.
Валентина похитала головою.
— От бачиш, треба за всім дивитися. Бо гроші люблять тишу.
Я не надала цьому значення.
Потім вона запитала, чи Мар’яна справді оплачує деякі матеріали зі своєї картки.
Я пояснила, що іноді так, коли потрібно швидко купити дрібниці, а потім вона отримує відшкодування з фонду.
— То вона сама собі гроші переказує?
— За чеками, Валентино. Там усе видно.
Сусідка кивнула.
— Та я нічого такого не кажу. Просто люди питають.
За тиждень Мар’яна зателефонувала мені з тією самою розмовою, з якої почалася ця історія.
Виявилося, що кілька мешканців почали вимагати додаткових пояснень щодо витрат.
Хтось розповів, що Мар’яна нібито щомісяця забирає собі по 4 800 гривень.
Ця сума не мала жодного стосунку до реальних відшкодувань.
Мар’яна була обурена.
— Софіє, я два роки займаюся цим будинком без жодної оплати. А тепер мене питають, чи я не заробляю на сусідах.
Я пояснила, що розповідала Валентині лише про порядок відшкодування витрат.
Мар’яна попросила мене згадати, чи не говорила я чогось іще.
Я почала пригадувати.
За останній місяць Валентина кілька разів розпитувала про ремонт, про сусідів, про внески.
А ще вона цікавилася, чому Мар’янина донька рідко приїжджає.
Я відповіла, що не знаю.
Тоді Валентина сказала, ніби донька просила матір не позичати грошей сусідам.
Я сприйняла це як випадкову згадку.
Тепер стало зрозуміло, що вона могла використовувати чужі слова для створення нових історій.
Мар’яна попросила мене не робити поспішних висновків.
— Може, вона щось неправильно зрозуміла. Але я хочу знати, звідки пішла ця сума.
Ми домовилися поговорити з кількома сусідами.
Першою була Галина з другого поверху.
Вона сказала, що почула про гроші від Валентини.
— Та вона мені розповіла, що Мар’яна сама собі переказує кошти. Я ще запитала, чи є документи. А Валентина каже: «Софія все бачила, вона підтвердить».
Я відчула, як у мене починає боліти голова.
— Я такого не підтверджувала.
Галина здивувалася.
— То чому вона посилається на тебе?
Я не мала відповіді.
Наступного дня поговорила з Олегом із сьомого поверху.
Він теж чув від Валентини, що з будинковими грошима щось не так.
Але його найбільше цікавило інше.
— Софіє, а це правда, що Андрій хоче продати вашу квартиру? Валентина казала, що ви вже шукаєте покупців.
Я розгубилася.
Ми не збиралися продавати квартиру.
Андрій лише кілька місяців тому жартома сказав, що хотів би колись мати більше житло.
Я згадала, що Валентина була присутня під час тієї розмови.
Тепер жарт перетворився на нібито готове рішення.
Олег пояснив, що Валентина навіть називала приблизну ціну.
Я запитала, звідки вона її взяла.
Він знизав плечима.
— Каже, що ви самі розповіли.
Увечері я поговорила з Андрієм.
Він вислухав мене й попросив не шукати виправдань.
— Софіє, це вже не просто балаканина. Вона використовує наші слова так, ніби має право говорити від нашого імені.
Я погодилася, що ситуація серйозна.
Але мені все ще хотілося вірити, що Валентина не мала злого наміру.
Можливо, вона справді щось переплутала.
Андрій запропонував запросити її на розмову.
Я сказала, що спочатку хочу з’ясувати ще одну обставину.
Мене турбувала історія з її донькою.
За два роки Валентина стільки разів скаржилася на Оксану, що я вже майже автоматично співчувала їй.
Але тепер почала сумніватися, чи знаю всю правду.
Наступного дня я випадково зустріла Оксану біля під’їзду.
Вона приїхала до матері з великими пакетами.
Ми раніше бачилися лише кілька разів.
Я привіталася й запитала, як справи.
Оксана відповіла, що все добре, але вона поспішає.
Я не збиралася розпитувати її про родинні стосунки.
Проте вона сама згадала:
— Мама казала, що ви їй дуже допомагаєте. Дякую вам. Я знаю, що вона буває непростою.
Я відповіла, що Валентина часто заходить до нас.
Оксана усміхнулася.
— Вона любить компанію. Тільки ви не беріть близько до серця все, що вона розповідає.
Я запитала, що вона має на увазі.
Оксана на мить замислилася.
— Мама іноді перебільшує. Наприклад, каже сусідам, що я її зовсім не відвідую. А я приїжджаю майже щотижня, просто ненадовго. Ще щомісяця оплачую частину її витрат.
Я згадала Валентинині скарги.
— Вона казала, що ви рідко телефонуєте.
— Телефоную майже щодня. Але якщо розмова триває десять хвилин, для мами це означає, що я поспішаю й не хочу говорити.
Оксана пояснила, що між ними давно складні стосунки.
Мати любить знати все про її життя, часто дає непрохані поради й ображається, коли донька не погоджується.
— Я її люблю, — сказала Оксана. — Але не можу щодня проводити з нею по кілька годин. У мене робота, чоловік, діти. А мама сприймає це як байдужість.
Я не стала розповідати їй про наші проблеми з плітками.
Проте після тієї зустрічі багато речей виглядали інакше.
Валентина не була покинутою жінкою, про яку ніхто не дбає.
Вона мала доньку, яка регулярно приїжджала, допомагала фінансово й підтримувала зв’язок.
Просто цього їй було замало.
У суботу Валентина прийшла до нас, як завжди, із домашньою випічкою.
Я запросила її зайти.
Андрій був удома.
Ми сіли за стіл, але цього разу не почали звичайної розмови.
Я відразу сказала:
— Валентино, нам потрібно дещо з’ясувати. Мар’яна розповіла, що ви говорили сусідам, ніби вона забирає гроші з будинкового фонду.
Валентина здивовано підняла брови.
— Та що ти, Софійко! Я такого не казала. Просто люди хвилюються, куди йдуть їхні внески.
— Галина сказала, що почула це саме від вас. І що ви посилалися на мене.
Валентина почала пояснювати, що її неправильно зрозуміли.
— Я лише сказала, що ти допомагала Мар’яні з рахунками. А люди вже самі додумали.
Андрій запитав:
— А про нашу квартиру ви теж нічого не говорили?
Вона розгубилася.
— Яку квартиру?
— Що ми нібито збираємося її продавати. Олег із сьомого поверху назвав навіть суму.
Валентина махнула рукою.
— Та ви ж самі колись казали, що хочете більше житло. Я просто згадала.
— Ми не просили вас розповідати про наші плани, — відповів Андрій. — Тим більше про плани, яких у нас немає.
Вона образилася.
— Отакої! Я до вас із добром, а ви мене допитуєте. Я ж не чужа людина.
Я пояснила, що справа не в її візитах.
— Валентино, ви приходите до нас, розпитуєте про сусідів, а потім переказуєте почуте так, що люди сваряться між собою. Це вже не випадкові розмови.
Вона почала говорити, що всі в будинку обговорюють одне одного.
Що вона нічого особливого не робить.
Що люди самі винні, якщо приховують свої справи.
Андрій відповів:
— Ми не збираємося вирішувати, хто що має приховувати. Але в нашій квартирі більше не буде розмов про чужі родини й гроші.
Валентина подивилася на мене.
— Софійко, ти ж не думаєш, що я хотіла комусь нашкодити? Я тебе як доньку сприймала.
Я відповіла, що саме тому мені так неприємно.
— Я вам довіряла. Розповідала про нашу родину, про роботу, про сусідів. А тепер виявляється, що ці розмови стають чужими історіями.
Валентина почала збирати свої речі.
— Добре. Якщо я вам заважаю, більше не прийду. Але пам’ятайте, що не всі люди такі щирі, як здаються.
Я не стала сперечатися.
Андрій провів її до дверей.
Вона залишила випічку на столі, хоча я пропонувала забрати.
Після її відходу ми з чоловіком ще довго обговорювали ситуацію.
Я почувалася винною перед Мар’яною.
Саме я розповіла Валентині про порядок відшкодування витрат.
Не мала наміру розголошувати нічого важливого, але не подумала, як ці слова можуть використати.
Андрій сказав, що я не відповідальна за чужі вигадки.
Проте я не була з ним повністю згодна.
Мені здавалося, що я надто легко ділилася інформацією, яка не стосувалася Валентини.
Наступного дня я пішла до Мар’яни.
Розповіла про нашу розмову з сусідкою й вибачилася за необережність.
Мар’яна вислухала мене спокійно.
— Софіє, я не тримаю на тебе зла. Але тепер розумієш, чому я не люблю обговорювати фінансові питання поза будинковою групою?
Я погодилася.
Вона показала мені новий звіт із витратами.
Усі суми були підтверджені документами.
Ми вирішили провести коротку зустріч мешканців, щоб відповісти на запитання й припинити непорозуміння.
На зустріч прийшло близько двадцяти людей.
Мар’яна спокійно пояснила, як збиралися гроші, які роботи виконано й скільки залишилося.
Кілька сусідів вибачилися за поспішні висновки.
Інші сказали, що просто хотіли прозорості.
Валентина теж прийшла.
Вона сиділа біля дверей і майже не говорила.
Коли Мар’яна завершила звіт, Валентина запитала:
— А чому ви раніше так докладно не пояснювали?
Мар’яна відповіла, що всі документи були доступні в групі, але тепер вона додатково вивісить короткий звіт на дошці оголошень.
Після зустрічі Валентина підійшла до мене.
— Бачиш, Софійко, я ж тільки хотіла, щоб усе було чесно.
Я відповіла, що чесність починається з точного переказу фактів.
Вона сказала, що я стала надто суворою.
Потім пішла.
Протягом наступних тижнів Валентина кілька разів намагалася відновити наші звичні зустрічі.
Спочатку залишила біля дверей пакет із домашнім печивом.
Я повернула його, подякувавши за увагу.
Потім зателефонувала й запитала, чи не можемо ми допомогти їй із телевізором.
Андрій порадив майстра, якого знав.
Вона образилася.
— Раніше ти сам приходив.
— Раніше ми більше спілкувалися, — відповів він. — Зараз я не готовий повертатися до тих стосунків.
Валентина сказала, що ми невдячні.
Я почула це від Галини, яка зустріла її біля ліфта.
Галина розповіла, що Валентина тепер скаржиться на нас іншим сусідам.
Нібито ми користувалися її добротою, а потім відвернулися.
Я хотіла піти й знову все пояснити.
Андрій зупинив мене.
— Софіє, ти вже говорила з нею. Що ще можна додати? Вона має право ображатися, але ми маємо право не приймати її вдома.
Я погодилася.
Проте повністю відсторонитися від ситуації було складно.
Ми жили в одному будинку.
Щодня могли зустрітися біля ліфта, у дворі, біля магазину.
Я не хотіла робити вигляд, що Валентини не існує.
Тому продовжувала вітатися.
Іноді запитувала, чи все в неї гаразд.
Але більше не запрошувала додому.
Одного разу вона зупинила мене біля під’їзду.
— Софіє, невже ти справді думаєш, що я така погана людина?
Я відповіла, що не вважаю її поганою.
— Але ви багато разів розповідали про людей те, чого не знали напевно. І через це виникали проблеми.
Валентина сказала, що їй просто хотілося спілкування.
— Я цілими днями сама. Донька зайнята, сусіди поспішають. А коли хтось заходить, хочеться поговорити.
Я запитала, чому вона не може говорити про книжки, фільми, власні спогади чи щось інше.
Вона відповіла:
— Та кому то цікаво? Люди люблять знати, що в кого робиться.
Мене здивувала ця відвертість.
Я сказала, що не всі люди хочуть обговорювати чужі справи.
Валентина лише знизала плечима.
Після тієї розмови вона перестала приходити до наших дверей.
Минуло кілька місяців.
У будинку завершили ремонт під’їзду.
Мар’яна продовжувала займатися господарськими питаннями, але тепер усі фінансові рішення обговорювалися відкрито на зборах.
Я теж стала обережнішою.
Якщо хтось запитував мене про чужі справи, відповідала, що краще звернутися безпосередньо до тієї людини.
Іноді це виглядало надто сухо.
Але я більше не хотіла бути джерелом інформації для чужих припущень.
Одного вечора Данило запитав, чому Валентина більше не заходить.
Я пояснила, що ми посварилися через неприємні розмови.
Син сказав:
— А вона ж мені колись допомогла з математикою. Пам’ятаєш, коли я не міг розібратися із задачею?
Я пам’ятала.
Валентина справді була колишньою вчителькою й одного разу терпляче пояснювала Данилові складну тему.
Це був хороший спогад.
І він нікуди не зник через наш конфлікт.
Я сказала синові, що люди можуть робити добрі вчинки й водночас помилятися в інших речах.
Данило запитав, чи ми колись помиримося.
Я відповіла, що не знаю.
Бо не хотіла обіцяти того, до чого сама не була готова.
У серпні я знову зустріла Оксану, Валентинину доньку.
Вона приїхала допомогти матері з ремонтом у ванній кімнаті.
Ми привіталися.
Оксана сказала, що мама розповідала про нашу сварку.
— Вона дуже переживає, — додала вона. — Каже, що ви були для неї майже родиною.
Я пояснила, що ми не хотіли її образити, але більше не могли довіряти.
Оксана кивнула.
— Я розумію. У нас із мамою схожі проблеми. Вона часто розповідає іншим про моє життя так, ніби знає всі подробиці. А потім дивується, чому я не хочу ділитися особистим.
Ми поговорили ще кілька хвилин.
Оксана сказала, що намагається частіше запрошувати матір до себе, але та не завжди погоджується.
— Їй тут усе знайоме. Вона знає кожного сусіда, кожну історію. У мене вдома їй нудно.
Я побажала їй терпіння.
Після цієї зустрічі мені стало трохи легше.
Я більше не відчувала, що ми залишили Валентину зовсім саму.
У неї була родина, яка про неї дбала.
Але водночас я розуміла, що самотність може бути справжньою навіть тоді, коли близькі люди поруч.
У вересні в нашому будинку організували невелике свято для мешканців.
Ініціаторкою була Галина.
Вона запропонувала зібратися у дворі, принести домашню випічку й просто поспілкуватися.
Я допомагала з організацією.
Валентина теж прийшла.
Принесла великий пиріг і кілька баночок домашнього варення.
Ми привіталися.
Вона запитала, чи може поставити випічку на спільний стіл.
Я сказала, що звісно.
Протягом вечора ми майже не розмовляли.
Але я помітила, що Валентина охоче спілкується з кількома іншими сусідками.
Вона сміялася, розповідала історії зі своєї молодості, згадувала роботу в школі.
І в якийсь момент я подумала, що саме такою вона могла бути в наших стосунках.
Цікавою, уважною, балакучою жінкою, яка має багато власних спогадів.
Без постійних розмов про чужі родини.
Після свята Валентина підійшла до мене.
— Софіє, дякую, що запросили всіх. Гарно було.
Я відповіла, що рада, якщо їй сподобалося.
Вона трохи постояла поруч, а потім сказала:
— Може, колись знову зайду до вас із пирогом?
Я подивилася на неї.
Мені не хотілося відповідати різко.
Але й повертатися до колишніх зустрічей я не була готова.
— Валентино, давайте поки просто будемо добрими сусідами. Без домашніх посиденьок.
Вона кивнула.
— Як скажеш.
І пішла до свого під’їзду.
Того вечора Андрій запитав, чи я не шкодую про нашу розмову.
Я відповіла, що шкодую лише про те, що не помітила проблеми раніше.
Можливо, якби ми від самого початку не підтримували розмови про чужі справи, усе склалося б інакше.
Але я не могла змінити минуле.
Могла лише вирішити, як поводитися тепер.
Минуло ще кілька тижнів.
Ми з Валентиною віталися, іноді обмінювалися короткими новинами про будинок.
Вона більше не розпитувала мене про сусідів.
Принаймні відкрито.
Одного разу я допомогла їй донести важкий пакет до ліфта.
Вона подякувала й запропонувала зайти на хвилинку.
Я відмовилася, пояснивши, що поспішаю.
Це була правда.
Але навіть якби я мала час, навряд чи погодилася б.
Удома Андрій запитав, чи все гаразд.
Я сказала, що зустріла Валентину.
Він лише кивнув.
Ми більше не обговорювали її годинами, як раніше.
Наше життя повернулося до звичного ритму.
І все ж іноді, коли я проходжу повз її квартиру й чую, як вона розмовляє з кимось із сусідів, згадую наші колишні суботні зустрічі.
Домашню випічку.
Її розповіді про молодість.
Те, як вона допомагала Данилові з математикою.
І водночас — неприємні розмови, через які кілька людей у нашому будинку посварилися між собою.
Я не хочу вважати Валентину лише пліткаркою.
Але й забути, як легко вона перекручувала чужі слова, не можу.
Тепер ми з Андрієм живемо спокійніше, хоча іноді мені здається, що я стала надто обережною навіть із тими сусідами, які ніколи не давали приводу для недовіри.
І саме це мене найбільше турбує: чи правильно ми зробили, коли остаточно припинили домашні зустрічі з Валентиною, чи варто було залишити їй можливість відновити нашу довіру, але вже за зовсім інших умов?
