Ми з чоловіком разом вже 12 років, переїхала я до Сашка в Київ з Полтавщини. У мене там нічого не лишилося, оскільки ми з сестрою сироти, ростила нас бабуся. Сестра доглянула бабусю й квартира від бабусі дісталася їй, все справедливо.
Я не переймалася, адже мама мого чоловіка мала в Києві дві квартири. В одній жила сама, а в старішу двушку пустила нас. Ми зробили з часом у ній дуже гарний ремонт, народили діток і жили собі щасливо.
Ми планували в майбутньому купити ще квартиру дітям, але не поспішали відкладати гроші, бо гострої такої потреби не мали: жити ж є де.
Натомість кілька років тому купили дав машини на родину, окремо мені й чоловіку, їздили раз на рік відпочивати кудись з дітками, працювали, жили в цілому не багато, але ні в чому не потребували.
І ось почалося вторгнення, і ми з чоловіком вирішили, шо задля безпеки дітей я виїду з ними тимчасово до однокласниці в Португалію.
Минули місяці життя в чужій країні, і я зрозуміла, що ми з дітьми не почуваємося щасливими, що нас дуже тягне додому.
І хоч чоловік і його мама вмовляли мене зимувати в Лісабоні, ми їх не послухали і зробили свій вибір.
Нарешті два тижні тому я з двома дітками 6 і 9 років повернулася з Португалії в Київ, але досі не можу оговтатися від вчинку свекрухи й чоловіка!
Як я вже казала, раніше ми жили у квартирі мами чоловіка. Але привіз нас з вокзалу мій Сашко в орендовану однушку, тісну мов рукавичка і загромаджену нашими аби як накиданими речами.
Виявилося, свекрусі підвернувся вдалий варіант продажу квартири, у якій ми мешкали – купили її швидко за високу ціну якісь люди з Херсонщини, які там мали, але втратили, бізнес.
Галина Кіндратівна поставила сина перед фактом, що продає свою квартиру і їде жити до двоюрідної сестри в Іспанію. Ну а Сашко нічого не зміг сказати матері на перекір.
Свекруха ще тут, але я зустрічатися з нею категорично відмовилася, бо так не роблять з рідними людьми.
Тепер я зрозуміла, чому вони мене відмовляли повертатися: відключення світла, небезпека й тривоги тут були абсолютно ні до чого. Сашко просто говорить, що до весни підшукав би нам щось більше.
У свою ж квартиру, яку вона залишає, Галина Кіндратівна пускає лише за комунальні родину своїх знайомих з Харківщини, бо у них аж троє діток, а в їхньому селі ні газу, ні світла.
Я то розумію, що цій родині гірше, ніж нам, але все одно не можу цього прийняти і зрозуміти: чужих – прихистити, рідних – на вулицю.
От і тулимося зараз з дітьми і чоловіком в однокімнатній, шукаємо інший варіант, але в зиму і з такими цінами це не просто.
Щиро кажучи, Сашко через все це дуже упав в моїх очах, і мене все частіше відвідує думка взяти речі, свою машину, дітей – і знову в Лісабон, тільки вже не повертатися навіть весною.
Автор – Олена М., м. Київ