Два тижні тому їхала поїздом до сестри у Львів з Києва. Взяла квиток у купе. Там можна подивитися фільм у навушниках, послухати музику.
Моїми сусідами стали троє людей: старша жінка, її дочка і онук. Милий кучерявий хлопчик з кумедним рудим чубчиком. Поїздка обіцяла бути легкою та спокійною. Хіба дві жінки не можуть встежити за малолітньою дитиною? Виявляється, можуть. Просто не хочуть.
Почалося все з того, що малюкові потрібно було по-маленькому, а для цього мама мала взяти його за руку і відвести в туалет. Цілком природні речі, скажете ви. Але після повернення в купе хлопчику відразу видавалася маленька пачка соку, випивши яку, потреба виникала знову.
Я не рахувала, скільки разів ця сцена повторювалася, але, повірте, зневоднення дитині точно не загрожує.
Паралельно походам хлопчик вивчав нове приміщення та повзав, де тільки міг. Жаль, я була на нижній полиці. На хвилину до нас зайшла тітонька, яка продавала іграшки. На жаль, з боку жінок її зустріла відмова.
І наступні півгодини ми насолоджувалися ревом Данічки, якому не купили динозаврика. Слово честі, моя б воля, я наздогнала б тітоньку і купила б у неї 10 динозавриків, аби Данічка замовк.
Потім настав час пообідати. Мамо рідна, я це ледве пережила. Все сімейство обережно запитало мене, чи не проти я і чи не бажаю до них приєднатися. Дістали якісь батончики і тихенько, нікому не заважаючи, поїли.
Ха-ха, і ви повірили? Наївні. Ні, насправді вони дістали жирну варену курку, варені ж і “пахучі” яйця і пожухлий салат. Не обійшлося без улюбленого соку.
Навіть не поцікавившись моєю думкою, бабуся вмостилася до мене на полицю, щоб мати можливість дивитися на дочку та онука. І з набитими ротами вони продовжували розмову як так і треба.
Далі Данічка почав нити, що йому нудно. Зрозумівши, що немає вибору, мати дала йому телефон. Через якихось 15 хвилин дорогий гаджет вислизнув із рук хлопчика і впав на підлогу. Нічого такого, лише невелика подряпина.
Хвилин через 10 схлипи припинилися, тому що сік знову запрацював і потрібно було вже пройтися в тамбур.
Ближче до вечора до сусіднього купе «заселилася» молода сім’я. І теж із маленьким сином. Спершу я подумала, що це хороша новина. Хлопчиків познайомили та відправили грати у коридор. Але невдовзі матуся Данічки не змогла витримати такої довгої розлуки, і обох хлопчиків запросили до нашого купе.
Виявляється, двоє дітей, які граються разом, можуть видавати шум за трьох, а іноді і за чотирьох. Раніше я про це не знала, тепер ось поділюсь інформацією про неслухняних дітей і з вами.
Вночі було відносно тихо. Хропіла бабуся, часом «тихо» шепотіла мама Данічки, чи то заспокоюючи дитину, чи то питаючи його, чи не потрібно їй у туалет. Втім, я постаралася якнайміцніше заснути і вважаю, що у мене це вийшло непогано.
Вранці мені нарешті треба було виходити. Я тихо одяглася, попрощалася з усіма та вислизнула на вокзал. Не дуже люблю ранкову метушню, тим більше без попереднього душу та чашки кави. Однак цього разу людський гул мене зовсім не напрягав. Навіть подобався. Він був якийсь спокійний. Без високих різких нот, практично заколисуючий.
Не хочу розповідати, як мене зустрічала сестра, скільки ми з нею не бачилися і таке інше. Це вам не цікаво, та і я не хочу ділитися такими подробицями. Скажу лише, що подарунок, який я везла у сумці племіннику, дещо зіпсувався. Величезний ящик із кіндерами. Розтанув шоколад.
Звичайний п’ятирічний хлопчик, який чекав на ці шоколадні яйця з нетерпінням від цього не дуже й засмутився, тому що радів новому іграшковому грузовичку.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
