Двері відчинилися несподівано. Пригнувшись, щоб не зачепити притолоку, увійшов молодий чоловік.
Бабуся придивилася, злякано скрикнула, кинулася назустріч і, ослабнувши, повисла в нього на руках.
Він доторкнувся губами до її білої голови, добродушно сказав:
– Знову лихо – син приїхав.
Мати плакала, безпорадно розмазуючи сльози. Потім засоромилася своєї слабкості, сліз своїх і, все ще схлипуючи, нерішуче засміялася. Підняла до сина підсліпуваті очі і висохлими руками обмацала лацкани його тонкого сірого костюма.
– Синочок! Несподівано. Боже мій, думаю. Чи ти, синочку?! – і знову заплакала.
Йому стало жаль її, її старості, її самотності, і він погладив її по плечу.
– Ну, ну. Приїхав, приїхав ось.
Проходячи в світлицю, знову пригнувся.
Мати охнула з жалем:
– Низько тобі! – І раптом схаменулася: – Та що це я?! З дороги поїсти треба, а я!
– Не треба нічого. Не треба. Я не голодний, – поквапно сказав він, бо тільки-но залишив ресторан швидкого поїзда. Через цей ресторан він мало не проскочив станцію.
Мати замахала руками,
– Та що ти! Що ти! -І забігала, заметушилася, човгаючи ногами.
Він приречено зітхнув.
Поки мати накривала на стіл, розкрив валізу, дістав з дна в’язану хустку, згадав, як дружина, проводжаючи його у відрядження, говорила: «Заїдеш якщо по дорозі назад, віддай. Все одно не ношу – колір мишачий якийсь». Подумав з сумом: «Можна спеціально купити щось. Ех, егоїсти ми. Усі ми егоїсти».
Він виніс, накинув на плечі матері шаль.
Мати притулилася до нього – маленька, сухенька.
– Дякую, синочку! – Змахнула щасливу сльозу, підняла обличчя з мокрими слідами в зморшках.- І подарунків не треба – приїжджав би частіше! – Чомусь перелякано блимала, ніби здогадувалася, що він заглянув до неї так, проїздом. – Дзвінків чекаю, а тут! А роки мої які – думала, не побачимось більше.
“Ех, егоїсти ми”, – знову засмутився він і запитав:
– Господарство як? Будинок?
– Нічого, — сказала мати,- яке господарство тут. Дах ось тільки прохудився трохи.
«Ех, – подумав він,- давно ж грошей послати збирався, та не виходило все. То свято, то так гості, то в банк покласти треба – відпустку не гірше за людей провести хочеться. А тут ще цю кінокамеру купити надумав нову.»
Згадав про нову камеру, приховану в валізі, і як буде проявляти, а потім прокручувати зняту у відрядженні плівку, відчув нетерплячий свербіж у пальцях, і одразу уявив свою зручну квартиру з ванною, з гарячою водою, з щойно обладнаною проявною у коморі, і від задоволення покашляв. Любив саме так робити світлини, а не оці сучасні, миттєві, але – безбарвні. А ці, що на плівку – живі.
– Ну, сідай, сідай, — сказала мати. — Зголоднів, мабуть, з дороги, Яєчні поїж, з мукою, як ти і любив.
Їсти йому не хотілося, але він сів. Мати впритул підсунула до нього чорну сковороду з жовтою яєчнею та хліб великими скибками. Він побачив біля кірки непропечене тісто, подумав, що хліб випікати тут так і не навчилися, і йому знову стало шкода матір, з цим її напівсирим хлібом, з цим її бідним частуванням і життям, і він знову згадав про своє місто, про дружину, про її уміння накривати стіл.
– Я все хочу запитати – і ненаважуюся, – сказала мати і почекала, ніби сподівалася, що і без запитання він зрозуміє її, і відповість, – і заспокоїть, але він мовчав, і вона висловила думку: – Надовго?
– Побуду трохи.
– Так-так, – заспішила мати, ніби виправдовуючись за свою нав’язливість. — Ти вже сам знаєш. Не можна так не можна, вже ти сам знаєш, — І збилася, замовкла.
Повільно, позітхавши непомітно, почала розповідати про спільних, як вона думала, знайомих, хто на кого вивчився, хто з ким переженився, кого немає.
Імена лише смутно нагадували йому щось. Дитинство в селі здавалося таким далеким і нереальним, а односельців він так міцно перезабув, що слухав матір неуважно. Вона побачила це.
– Втомила я тебе.
– Та ні, нічого, – сказав він. Але вона зрозуміла його. Помовчавши, спитала:
– А ти як?
– Добре.
– А дружина? Галинка?
– Теж добре, — Згадавши про дружину, він посміхнувся.
– Приїхали б разом. Не бачила я невістку.
– А фотокартка? — спитав він, усе ще посміхаючись. – Висилали ми.
– Мала. А я вже погано бачу.
– Є й більша, — він дістав з піджака листівку — портрет дружини у профіль із яскравим бічним світлом. На плечі кисть руки з масивним перстнем.
– Не бачу ось, – Мати пішла до підвіконня, взяла зашмальований футляр, начепила окуляри з перев’язаною дужкою. Розглядала фотографію довго.
– Красива.
Син мовчав. Усміхався.
– Пальці тонюсенькі. Нігті заточує?
– Манікюр.
– Губи фарбує?
– Красить.
– Білизна, мабуть, не стирає?
– У пральню віддаємо.
– Он як. Вбрання любить?
– Любить. – Він із задоволенням згадав дружину: і те, що вона всім подобається, і її запах, і її руки ніжні, лагідні. А мати довго й скорботно мовчала. Потім підвелася.
– Гаразд, синочку. Відпочинь. Постелю у світлиці.
– Не треба, – сказав він. – Пройдуся краще. Схожу на озеро.
— Ну, сходи, – Знітившись, обтяжіла, ледве пересуваючи ноги, вона вийшла слідом за ним на ганок і, поки він не зник, стояла там, вхопившись за перила.
А син пішов і одразу ж настроями, думками відокремився від неї. Наближалася осінь, з дерев падали жовті, коричневі, багряні листи, кружляли в повітрі, шаруділи під ногами. Пригнувши лобасту голову, дивився він униз, було йому чомусь сумно, і незрозумілий був йому цей смуток, і він, дивуючись самому собі, глузливо посміхався.
У нього все було добре. І на роботі – плани його, проекти вдало здійснювалися, і вдома – вони любили з дружиною один одного і ні в чому не мали недоліку; і він намагався зрозуміти причину цього раптового, смутного смутку – і не міг.
Тут, у селі, все залишилося таким, яким було в його дитинстві, і люди тут живуть так само, як жили раніше, — просто, без усяких високих матерій.
Остап блукав і насмішкувато посміхався зі свого незвичайного, нічим не виправданого смутку. А коли повернувся ввечері, мати повідомила, зворушливо дивлячись вологими очима:
– Баньку я тобі витопила.
Це його чомусь втішило.
– Оце так! Спасибі!
– І віничок припасла.
– Спасибі!
– Оце білизна, батькове залишилося.
– У мене є. – Він дістав із валізи штани та майку.
Мати оглянула їх, похитала головою, стиснула губи.
– Проріха тут. Батьківське візьми. Після зміниш, якщо що.
– Ну, це можна, – сказав він добродушно.
– Ківш на полиці. Піддаси пару.
У лазні він довго пробув. Плескав на розпечене каміння воду, з насолодою плескався свіжим пахучим віником і, коли від жару сохло в носі і перехоплювало дихання, вискакував у передбанник, відчиняв двері в сад і, дивлячись на опале листя терну, на затухаюче небо, радів, що сам він здоровий і бадьорий і що все добре в нього. Смішно йому було згадувати смуток, який відчував удень.
Повернувся він розчервонілий, задоволений, застав матір, що схилилася над його білизною – вона штопала; і йому стало ще смішніше і веселіше.
– Навіщо?
Вона схлипнула.
– Ох, синку! Старому своєму і те такої білизни не давала я. Соромно.
– Облиш, – сказав він самовдоволено. — Рвана майка. Викинь. Нову купівлю.
– Ох, синку! Чи в майці справа! Один за одного треба як? Ось як треба! — Вона склала тремтячі руки, стиснула їх і потрясла. – Ось як!
– Та ми й так, – він згадав, як вони з дружиною кохають одне одного, і ледве стримав усмішку. — Ми ж, — і не знав, як сказати про це матері.
Вона похитала головою.
– Не знаю, синку. Не знаю.
– Та ну ж. Ну! – сказав він сердито. — Адже ми любимо.
Мати стримала зітхання і тихо, ніби про себе, почала слабко погрожувати.
– Я ось вам! Я ось вам покажу! Я ось приїду.
– А й справді, – сказав він, – чого б тобі не приїхати? Погости. Відпочинь у нас.
Він побачив, якими сумними стали очі матері, і схаменувся.
– А може, зовсім переїдеш? Га? – І знову схаменувся, вже з іншого приводу. Якби квартира в нього була трикімнатною. Про трикімнатну він давно мріє, щоб кабінет був, щоб і працювати зручно було і гостей приймати. Звичайно, заради матері.
Мати зі схлипом зворушено видихнула:
– Що ти, синку? Що ти?!
Від її невіри в таку щасливу, як йому здавалося, можливість, від її раптових сліз, від цього її зойку; «Що ти, синку?! Що ти?!», в якому він уловив одночасно і материнську подяку і відмову від його пропозиції, він сам відчув раптом солодкий ком у горлі від ніжності, що навалилася, до матері, від бажання бути до неї гранично добрим, великодушним, щедрим – ощасливити її.
Остап поклав на її незграбні темні руки свою – з довгими чистими нігтями і, розуміючи, що треба було б практично робити, якби мати погодилася переїжджати, став розмірковувати вголос, прокашливая від хвилювання.
– Халупу заколотимо. А хочеш, продамо. Хоча, звичайно, це старе. Валиться все, покосилося. І варте воно? Чого воно варте? А? Ну так що? І зібратися допоможу, і поїдемо разом, а то я тільки два дні пробуду.
Після цих слів його в матері одразу все змінилося – раптом зовсім постаріла вона, згорбилася, знітилася. Раптом затремтіли її губи, руки.
—- Що ти, синку! Що ти! Може, дасть бог, побачимося. Тільки приїжджай на довше. З Галинкою приїжджай. А вже я, куди ж я? Тут уже я. Куди ж від батька? Тут він. Тут доживатиму.
Через два дні вона проводила його до станції. Ішла попереду. Перевалювалася з боку на бік, човгала ногами і по-дитячому криво ставила стоптані підбори. Прощаючись, промовила лише:
– Дивіться, діти! Один одного бережіть!
Притулилася до Остапа, і він відчув, як вона знову тяжко ослабла в його руках, і знову стиснулося в нього всередині, і знову з досадою пригадав він, як довго не допомагав матері.
Тут зовсім уже було зібрався послати їй грошей, та відрядження це. У відрядженні, щоправда, оплачується все, але їдеш у відрядження, як у відпустку, хочеться відволіктися від усіх турбот, ні про що не думати – обіди, вечері в ресторані, театри.
Ну, нічого, вирішив він, повернусь ось – і одразу надішлю їй грошей. Обов’язково надішлю. Дах ось прохудився.
Коли потяг рушив, Остап ще деякий час бачив самотню постать матері, бачив, як вона нерішуче махала рукою і як вітер тріпав її мішкувату, в горошину, сукню.
Набігли дерева, заслонили її, а він уявляв ще собі, як вона самотньо бреде через поле в спорожнілий без нього будинок, як по-дитячому криво ставить стоптані підбори.
За вікном – озеро. Пішов дощ – рідкі великі краплі падали у воду вагомо, і він залюбувався озером: на темно-свинцевому глянці стрибали олов’яні стовпчики.
– Грибний дощик, – сказав хтось.
Остап засміявся: у нього було ще в запасі два вільні дні, в які він збирався вибратися з дружиною Галинкою до лісу. А колись, може, і сюди вдвох навідаються. Та що там – звісно навідаються!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
