Дитинка у моєї сусідки по палаті не вижила, тому я віддала їй свою. Мені було 17 років! Я вийшла заміж за іноземця. Виїхала. Дітей у нас немає. Минуло 10 років. Ми приїхали продати хату моїх батьків, і я вирішила знайти сина.
У 16 років, одразу після 11 класу, я закохалася до без тями. Він був студентом-красенем, на п’ять років старшим за мене. Прихав на літо до бабусі в наш райцентр, ми опинилися в одній компанії.
Це було найпрекрасніше літо в моєму житті, найщасливіше!..
Коли він поїхав у кінці серпня навчатися у свою Варшаву, я зрозуміла, що чекаю дитинку… А я ж тільки вступила у коледж! Як сказати батькам?..
Одним словом, все у мене вийшло приховати завдяки старшій сестрі, яка вже жила і працювала на той час в обласному центрі, де я мала навчатися.
Животик був маленький, довго лишався взагалі не помітним. Додому рідко їздила, а останні три місяці взагалі перестала. Потім я пішла на лікарняний, сестра якось і в коледжі, і в лікарні з усіма домовилася.
Я хотіла тимчасово залишити дитинку у дитячому будинку, а потім, коли стану на ноги, обов’язково забрати.
Батькам я не могла зізнатися і покласти це на їхні плечі: тато тоді вже дуже хворів, мама від нього не відходила. Я не могла дозволити собі додати рідним клопоту.
А коли я народила синочка, все вирішилося само собою. І, як мені тоді здавалося, – якнайкраще.
Так сталося, що у моєї сусідки по палаті не вижила дитинка, тому я віддала їй свою. Зрозумійте, мені було 17 років! Навіть лікарі мене підтримали, не відмовляли.
***
І ось пройшли роки. У мене все добре. Я вийшла заміж за іноземця. Виїхала жиди у Австрію.
Дітей своїх у нас з чоловіком немає, не виходить, хоч ми вже скільки стараємося, лікуємося. Чоловік знає мою таємницю і не осуджує мене, розуміє, що я була надто молода тоді для материнства, плюс не прості життєві обставини.
Минуло 10 років. Ми приїхали продати хату моїх батьків, бо їх уже немає, ні тата, ні мами.
І я вирішила знайти сина, щоб хоч подивитися на своє єдину поки що дитинку…
Попри лікарську таємницю і таємницю всиновлення, завдяки зв’язкам сестри і нашим грошам нам вдалося знайти родину, в якій живе мій син Степанко.
Я знаю, у якій школі навчається моя дитина, в якому будинку живе.
Кожного дня, ось вже тиждень, я дивлюся вранці, як він виходить з під’їзду, йде до школи, купуючи собі по дорозі в булочній котлету в тісті чи плюшку… А потім, через 5-6 годин, виходить з хлопчаками зі шкільних дверей, вони галасливо проходять повз мене, не помічаючи якоїсь чужої тітоньки…
Я не знаю, що мені робити. Підійти до нього, заговорити? Постукатися в двері цієї родини і зламати їх звичне щасливе життя? Забрати дитину у жінки, яка колись стала мамою моїй, непотрібній мені на той час, дитинці?
Поїхати додому, переконавшись що у сина все добре, як радять мені чоловік і сестра, і жити далі?..
Але як? Як мені знову, вже вдруге, його залишити?
Я стою на такому роздоріжжі, на якому ще не була жодного разу в житті, і не знаю, яким шляхом піти…
Автор – Олена К.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
