Дивлюся на себе в дзеркало і хочеться плакати, хоч я і мужик. Мені 29 років, я цікава, освідчена, різнобічно розвинута людина, в мене купа інтересів, веселий. Але зовнішність…
Мені 29 років. Моя проблема цілком типова на сьогоднішній день. Справа в тому, що я вже більше року живу сам. Розлучився з дівчиною після 4 років спільного життя через постійні сварки і різні погляди на життя.
Після розставання довго приходив до тями, важко звикав до самотності. Досі займаю максимально себе роботою, завантажити якомога більше, щоб не думати про совє особисте життя. Маю кілька хобі, ходжу в спортзал, вивчаю іноземні мови, здобуваю другу вищу освіту, працюю.
Все життя, з дитинства, я був відлюдником, але якось виходило в ранньому віці знаходити друзів, і навіть вийшло зацікавити дівчину. Та коли розійшлся з нею, вирішив, що пора щось змінювати в житті. Купив абонемент в спортзал, зайнявся самоосвітою.
І дивно, що як тільки я почав займатися собою, моє коло знайомств почав скорочуватися, бо спільних інтересів з моїми старими приятелями ставало все менше, а нові знайомства завести не виходить через мою замкнутість і недовіру до людей.
Додати до цього комплекс неповноцінності через зовнішній вигляд і душевні переживання, отримані від однолітків в дитинстві – і ось він весь я.
В цілому ж я досить не погана людина, як кажуть мої знайомі, стає все менше і менше. У мене гарне почуття гумору, добрий. Я не жирний, спортивна підтягнута статура, доглянутий вигляд, якісний дорогий парфум можу і не лінуюся собі купити, ретельно підібраний одяг, а ось з рисами обличчя не повезло, навіть симпатичним мене важко назвати, не те що красивим.
Так, я розумію, що це не найголовніше в житті, і я можливо перебільшую, але я все життя не любив себе за своє обличчя, тому що це завдавало мені багато проблем і розчарувань в дитинстві, у мене сформувалося розуміння, що я багато чого в житті не гідний, не вартий, на багато речей не маю права.
Я знаю, що можу бути цікавий людям, можу подобатися дівчатам, але для цього мені треба розкритися перед ними, а на це потрібен час і обставини, бо я завжди дуже насторожено і підозріло ставлюся спочатку до незнайомих людей і у багатьох складається про мене неправильне враження, бо я майже весь час похмурий і мовчазний.
Мені дуже складно зав’язати знайомство з незнайомими людьми, практично неможливо. Бути самому поступово стало звичним, вже навіть комфортно, але дуже часто впадаю у відчай від думки, що ні з ким поділитися враженнями, обговорити щось, проявити взаємну симпатію.
Ходив до різних психологів, результат нульовий, максимум, що вийшло -це виговоритися і почути поради типу «напиши на папірці 10 своїх головних якостей». Тільки гроші на вітер викинув, одним словом.
Розумію, що бар’єр між мною і зовнішнім світом збудований виключно в моїй голові, і будь я хоч трохи більш життєрадісний і товариський, моє життя складалося б інакше з великим знаком плюс. Але, на жаль, я сам собі перший ворог. Все чого я хочу, це йдучи додому розуміти, що мене чекають і я комусь потрібен, але мій вік і сформована модель поведінки в суспільстві не мають надій на зміни на краще.
Можливо, серед тих, хто читає цю сповідь, знайдуться добрі люди, які підкажуть, як вибратися з цього кола під назвою «самотність» і «комплекс неповноцінності»? Адже з кожним днем я відчуваю, як ситуація погіршується, і дурні думки заполоняють мене, а я не можу їм опиратися.
Автор: Антон
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
