fbpx

Дивно це так все було. А я думала що в цивілізованій Європейській країні завжди буде краще, ніж в Україні. Але ця поїздка до сестри в Австрію мене дуже розчарувала, не передати словами навіть. У кафе мене попросили розрахуватись за себе. Я хоч і випила чашку кави, але було дивно, якщо чесно. Вже тоді в мене з’явилися деякі сумніви щодо того, чи мені взагалі треба було їхати. Гроші із собою у мене були, але як же поняття «гостинність»? Невже все буде ось в такі формі? У сестри мені було виділено кімнату, в якій стояло лише ліжко і було місце для столика, куди я могла б покласти свій ноутбук. У холодильнику мені дісталася окрема полиця для продуктів

Моя сестра Аліна вже кілька років мешкає в Австрії.  Вони з чоловіком виїхали ще за кілька років до вторгнення, там і осіли. У мене довгий час не виходило вирватися до сестри в гості – власні турботи, проблеми, навчання, робота. І ось нарешті карти склалися.

Та ця поїздка виявилася для мене не дуже приємною, бо здивувала  розчарувала певними речами.

Отже місяць тому я повернулася із Австрії. Відвідала невелике містечко Санкт-Пельтен, де осіла моя сестра Аліна з чоловіком, і була дуже вражена його красою та архітектурою.

Ви знаєте, я раніше навіть не звертала уваги на те, як може виглядати те чи інше місто. Для мене вони були однакові. Центр – краса та порядок. Можливо, якісь історичні будівлі цікаві своєю історією і архітектурою. Але зайдеш у спальний район, і все те саме.

Так, туристка з мене та ще. Але ця подорож змінила мою думку. На жаль, не лише до міської інфраструктури.

Аліна зустріла мене зі своїм чоловіком, але не на вокзалі, а саме у центрі, у кафе. Я хоч і не просила її про це, але думала, що вона сама здогадається зустріти мене з поїзда. Не кожен день ми з нею бачимося, та й, як мені здавалося, це само собою зрозумілий жест ввічливості.

Але ні, на це в неї «забракло часу та сил». Тож мені довелося завантажувати таксі своїми речами самій. Зокрема й подарунками для їхньої родини.

І потім у кафе мене теж попросили розрахуватись за себе. Я хоч і випила чашку кави, але було дивно, якщо чесно. Вже тоді в мене з’явилися деякі сумніви щодо того, чи мені взагалі треба було їхати.

Гроші із собою у мене були, але як же поняття «гостинність»? І це лише початок, а мені ще жити тут цілий тиждень. Невже все буде ось в такі формі?

Ага, саме так. Коли ми приїхали в квартиру моєї сестри, мені було виділено кімнату, в якій стояло лише ліжко і було місце для столика, куди я могла б покласти свій ноутбук. Для інших речей просто не було місця. Тож мені довелося скласти їх у вітальні. Так вони й провалялися там увесь час мого візиту.

Дивно? Не те слово. Особливо враховуючи, що Аліна та її чоловік мали по одній окремій кімнаті. Ви не повірите, але вони з самого початку їхнього шлюбу практикують сон у різних кімнатах.

Сестра каже, що так вони краще висипаються, та й чоловік у неї любить похропіти. Хоча останнього я й не помітила.

Крім того, у холодильнику мені дісталася окрема полиця для продуктів. Їх, до речі, мені треба було купувати самій. Бо Аліна стежила за фігурою і їй потрібні були особливі продукти. А її чоловік-австрієць, навпаки, обожнює м’ясне. Але ділитися він, як ви зрозуміли, ні з ким не збирався.

І хоч я привезла з собою багато їжі, якою, звичайно, поділилася з господарями, подібне ставлення мені здалося якимось непривітним.

І все, нічого цікавого більше розповісти, мабуть, не зможу. Наше дозвілля проходило досить повсякденно. Ми з сестрою гуляли вечірнім містом, вона показувала мені якісь цікаві місця, ділилася розповідями про своє життя.

Не те, щоб я чекала більшого. Але ми навіть жодного разу не зайшли до якогось бару. Просто нудне, повсякденне, розмірене життя. Навіть не життя, а проведення часу. Я розумію, що у всіх буває рутина. Але це вже надто. Навіть удома ми не дивилися телевізор, а просто приходили, і кожен втикався у екран свого гаджета. Начебто я вдома не могла цього зробити.

Навіть коли я їхала на вокзал, мене ніхто не проводжав. Сестра і її чоловік лише помахали руками вслід таксі, на якому я їхала, і на цьому все скінчилося. Я повернулася додому і ще довго не могла оговтатися.

Начебто весь цей час я пробула в якомусь зачарованому селі, де час застиг, а місцевому населенню ніхто не розповів, що таке «веселитися». Люди як роботи. Принаймні сім’я моєї сестри. Як вона могла настільки змінитись? Чи вона на мене скривджена за щось? Але ж мій приїзд був її ідеєю.

Можливо, для когось такі зустрічі нормальні. Але точно не для мене. Адже я дуже добре знаю свою сестру, і та дівчина мені найменше нагадувала її в минулому.

Ми обидві любимо гучні компанії, вечірки. Любимо голосно говорити та веселитися. Навіть я, хоч мені нещодавно виповнилося 35 років. Аліна ж завжди була ще енергійнішою. Нічого дивного, адже вона на 3 роки молодша за мене.

І що я бачу під час зустрічі з рідною сестрою? Що це було? Мінімум косметики, домашній манікюр, по-новому укладена зачіска. Мені вона не сподобалася, до речі. Жодної емоційності, експресії. Тільки холод, спокій і якась тьмяність.

А ще за все моє перебування в Санкт-Пельтені я жодного разу не бачила молоді, яка б веселилася. Навпаки, всі люди там були ніби чимось стурбовані. Мов у них купа своїх, особистих проблем. Але одягнені вони дуже добре, на дорогих машинах, з приємними обличчями.

Чи, може, чоловік Аліну якось перевиховав? В це мені важко віриться. Моя сестра завжди була людиною з особистою думкою, натура така. Їй змовчати – це як рибі перестати плавати. Інакше вона просто не могла.

І що я тепер бачу? Дієта якась, і це при її ідеальній фігурі! Не зустріти рідну сестру з поїзда. Таке взагалі у голові не вкладається.

Залишається тільки гадати, що це було і чим воно закінчиться. За 3 роки у чужій країні, можливо, Аліна сама змінилася? Ввібрала в себе настрій міста, його правила і традиції? Тоді це дуже сумна новина. Тому що для мене така сестра схожа на чужу людину.

Дуже довго й добре я її знаю. Спробую запросити Аліну на якийсь час до нас, додому на батьківщину, без чоловіка. Може, вона знову знайде ту себе, якою була раніше. Важко бачити рідну людину, яка настільки змінилася. Важко та по-справжньому тривожно.

Хоча я не впевнена, що вона й приїхати зможе в такий час в Україну. І як бути?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page