— Дивись, які гарні рушники Леся передала, це ж зі столиці, — з гордістю казала мама, розглядаючи дешевий подарунок. Вона не знала, що ці рушники були лише відкупною за те, що сестра не приїхала на свято і навіть не запитала про здоров’я батька. Я стояла на порозі й вагалася, чи варто руйнувати цю крихку ілюзію щасливої родини прямо зараз.
Моя сестра Леся завжди вміла бути центром усесвіту, навіть не докладаючи до цього особливих зусиль. У дитинстві їй діставалися найкращі стрічки, а згодом — і найбільша частка батьківської уваги. Коли вона десять років тому вийшла заміж за Сергія і переїхала до столиці, наше життя в невеликому містечку ніби стало тихішим, але не простішим. Батьки, Марія Степанівна та Іван Петрович, сприйняли її від’їзд як велику жертву заради майбутнього, хоча Леся просто хотіла комфорту і блиску великого міста.
Відтоді минуло багато часу. Я залишилася поруч із батьками, допомагала по господарству, бігала в аптеку чи магазин, коли в тата крутило ноги на погоду. А Леся… Леся просто була. Вона телефонувала раз на місяць, зазвичай у неділю ввечері, і розповідала про нові штори, дорогі меблі чи про те, як Сергій отримав чергове підвищення. Батьки слухали її з відкритими ротами, ловили кожне слово, наче це була радіопередача про життя богів.
Проблема була в тому, що за всі ці роки від сім’ї моєї сестри не було жодної реальної допомоги чи хоча б простого людського тепла у відповідь на те, що батьки їм віддавали. А віддавали вони все. Кожної осені ми пакували величезні сумки: картопля, закрутки, сушені гриби, свіже м’ясо, яке тато спеціально замовляв у знайомих фермерів. Усе це везлося передачами, автобусами, знайомими водіями.
— Лесі треба вітаміни, там у місті все хімічне, — казала мама, витираючи піт з чола, коли ми втретє за день закривали банки з компотом.
Я мовчала. Я бачила, як мама втомлюється, як у неї тремтять руки, коли вона тягне той важкий кошик. Але для неї це був закон. Леся — старша, Леся в столиці, їй важче.
Минулого тижня був день народження нашого батька. Ювілей. Шістдесят років. Ми з мамою готувалися місяць. Я відклала частину своєї зарплати, щоб купити татові гарний інструмент, про який він давно мріяв, а мама готувала його улюблені страви. Ми чекали, що Леся приїде з Сергієм. Вони обіцяли.
— Тату, ми обов’язково будемо, — щебетала вона в слухавку за три дні до свята. — Сергій навіть машину спеціально помив. Привеземо вам сюрприз.
У суботу зранку стіл був накритий. Пахло свіжопеченим хлібом і смаженим м’ясом. Батько одягнув свою найкращу сорочку, випрасувану мамою до ідеального стану. Він кожні п’ятнадцять хвилин підходив до вікна, вдивляючись у дорогу.
Минуло дві години. Потім чотири. Телефон Лесі був поза зоною досяжності.
— Може, щось у дорозі трапилося? — мама почала помітно нервувати, її пальці безперестанку перебирали край скатертини. — Ваня, йди подивися на ворота, може, вони вже під’їхали.
Батько мовчки виходив, дивився на порожню вулицю і повертався назад. Його плечі з кожною годиною ставали все важчими. Коли сонце почало сідати, нарешті задзвонив телефон.
— Ой, мам, ми не приїдемо, — голос Лесі звучав бадьоро, на фоні була чутна музика і сміх. — Сергію терміново треба було поїхати до друзів на дачу, там якісь важливі питання по бізнесу вирішуються. Ну, ти ж розумієш, це робота, перспективи.
— Але ж у тата день народження, — тихо сказала мама, притискаючи слухавку до вуха так сильно, що побіліли кісточки пальців.
— Та ми знаємо, ми ж вітаємо! Сергій передає вітання. Ми пізніше щось надішлемо поштою. Ну все, па-па, тут зв’язок поганий!
Мама повільно поклала телефон на стіл. Вона не плакала, але її обличчя стало наче кам’яним.
— Не приїдуть, — коротко кинула вона батькові.
— Зрозуміло, — відповів він і почав розв’язувати верхній гудзик сорочки. — Робота — то святе.
Мене підкинуло на стільці. Я не могла більше тримати це в собі.
— Яка робота, тату? Ви чули музику? Вони на гулянці! Десять років вони сприймають усе, що ви робите, як належне. Ви їм — сумки з їжею, останні гроші на ремонт їхньої кухні, свої нерви. А вони навіть на ювілей не спромоглися приїхати.
— Не смій так говорити про сестру, — раптом гостро обірвала мене мама. — Вона влаштовує своє життя. Їй там важко серед чужих людей. А ми сім’я, ми маємо підтримувати.
— Підтримувати кого? Тих, хто про вас згадує лише тоді, коли треба забити холодильник? Леся за ці роки хоч раз запитала, як ви себе почуваєте? Хоч раз привезла вам бодай коробку цукерок за власні кошти?
— Нам нічого не треба, — буркнув батько, ховаючи очі. — У нас усе є. Головне, щоб у них усе було добре.
Ця їхня жертовність була схожа на хворобу. Вони відмовляли собі в новому одязі, в ремонті даху, який уже протікав у сінях, аби тільки відправити черговий пакунок у столицю. А Леся сприймала це як податок, який їй винні за те, що вона існує.
Через два дні після того зіпсованого свята я не витримала і зателефонувала сестрі сама.
— Привіт, Лесю. Слухай, тобі не соромно? Тато весь день біля вікна простояв. Мама тиждень на кухні спину гнула.
— Ой, тільки не починай оце твоє повчання, — роздратовано відповіла вона. — Ти живеш там, у селі, тобі нікуди поспішати. У тебе немає таких амбіцій і такого кола спілкування, як у нас. Ми крутимося, щоб вижити в цьому місті.
— Вижити? — я мало не засміялася. — Ви вчора в соцмережах виставили фото з дорогого ресторану. То це ви так виживаєте? Поки батько в старій куртці ходить, бо гроші, які він збирав на нову, пішли на ваш новий стіл у вітальню?
— Батьки самі дали! Ми не просили! — вигукнула Леся. — Вони хочуть допомагати. Чому ти лізеш не у свою справу? Ти просто заздриш, що я вирвалася, а ти так і залишишся доглядати за городами.
— Я не заздрю. Мені боляче дивитися, як вони старіють, віддаючи вам останнє, а у відповідь отримують лише коротке па-па по телефону.
— Знаєш що? Якщо тобі так важко, то не допомагай їм пакувати ті сумки. Нам і без них буде нормально. Сергій каже, що простіше в магазині все купити, ніж потім слухати ваші докори.
Я вимкнула телефон. Руки тремтіли. Я знала, що вона бреше. Вона ніколи не відмовиться від домашнього, бо це безкоштовно, смачно і створює ілюзію того, що вона все ще кохана донечка, якій усі винні.
Увечері я зайшла до батьківської хати. У повітрі стояв запах холодного борщу і старої деревини. На столі все ще стояли деякі страви з дня народження, які ніхто так і не доїв. Мама сиділа біля вікна і плела шкарпетки.
— Мам, я розмовляла з Лесею.
Мама завмерла, спиці припинили свій ритмічний стукіт.
— І що вона? Не образилася на нас?
Я дивилася на маму і не вірила своїм вухам.
— На що вона мала образитися, мамо? На те, що ви її чекали, а вона не приїхала?
— Ну, ми могли бути занадто нав’язливими. Може, вона відчуває провину і тому не дзвонить. Сергій такий серйозний чоловік, йому, мабуть, нецікаво слухати про наші грядки.
— Ви самі себе чуєте? — я підійшла ближче і сіла навпроти. — Ви виправдовуєте їхню байдужість своєю любов’ю. Але це не любов, це односторонній рух. Ви їх просто розпестили. Тепер вони впевнені, що так і має бути. Що батьки — це ресурс, який ніколи не закінчується.
— Ти ще молода, не розумієш, — тихо сказав батько, який саме зайшов до кімнати. — Коли в тебе будуть свої діти, ти будеш готова для них на все. Навіть якщо вони про це не проситимуть.
— Я буду готова допомагати, тату. Але я хочу бачити повагу. Я хочу знати, що мої діти цінують мою працю. А ви? Ви для них як безкоштовний сервіс доставки.
Батько зітхнув і сів на диван, старі пружини жалібно скрипнули. У кімнаті запала тиша. Було чути тільки, як цокає старий годинник на стіні — той самий, який тато колись хотів замінити, але гроші пішли на весільний подарунок Лесі.
Минуло ще кілька місяців. Наближалася зима. Морози вдарили рано, і в батьківській хаті стало зовсім холодно. Треба було терміново щось робити з опаленням. Я почала шукати майстрів, рахувати гроші. Моїх заощаджень не вистачало.
— Може, подзвонити Лесі? — несміливо запитала мама. — У них зараз справи йдуть добре, Сергій нову машину купив. Може, вони хоч трохи допоможуть на котел?
Я вагалася, але ситуація була критичною. Вирішила зателефонувати сама, щоб не засмучувати маму черговою відмовою.
— Лесю, слухай, тут така справа… У батьків котел зовсім поламався. В хаті холодно, вони мерзнуть. У мене є половина суми, чи не могли б ви з Сергієм докинути решту? Це ж для батьків.
На тому кінці дроту виникла довга пауза. Потім я почула голос Сергія на задньому плані, він щось незадоволено буркнув.
— Слухай, — почала Леся зовсім іншим тоном, холодним і діловим. — Ми зараз самі в боргах. Вирішили вкластися в нерухомість, взяли кредит. Кожна копійка на рахунку. Ви ж там у селі винахідливі, може, дровами якось погрієтеся? Або нехай тато подивиться, він же майстер на всі руки.
— Лесю, татові важко важке піднімати, яке опалення своїми руками? Йому шістдесят! Ви машину купили за сорок тисяч, а не можете виділити трохи на тепло для матері?
— Машина — це необхідність для статусу! — вибухнула сестра. — Ти не розумієш, як тут усе влаштовано. Якщо ти не виглядаєш успішним, з тобою ніхто не працюватиме. А котел… Ну, ми подивимося, що можна зробити, але нічого не обіцяю. Може, до Нового року щось і вийде.
До Нового року залишалося два місяці. Батьки мерзли вже зараз. Я взяла кредит на своє ім’я і все зробила сама. Батькам сказала, що Леся передала частину грошей, щоб не розбивати їхні серця остаточно.
Коли майстри закінчили роботу, мама сяяла.
— Бачиш, а ти казала! Леся не забула про нас. Вона просто не завжди може показати свої почуття.
Я дивилася на її радісне обличчя і відчувала, як усередині мене щось вигорає. Я брехала їм, щоб підтримати їхню ілюзію щасливої родини, але цим самим я лише підживлювала їхню залежність від образу ідеальної доньки.
На Новий рік Леся знову не приїхала. Надіслала пакунок: набір дешевих рушників і коробку цукерок, у яких уже вийшов термін придатності. Мама обережно склала рушники в шафу, наче це було золото.
— Дивись, які гарні, — примовляла вона. — Це ж зі столиці. Там зараз такі в моді.
Я вийшла на ганок, щоб ковтнути свіжого повітря. Вечір був тихим, сніг повільно падав на порожній двір. Я бачила світло в сусідських вікнах, там збиралися сім’ї, чути було сміх. А в нашому домі панувала тиха, втомлена покора.
Через тиждень після свят батькові стало зле. Нічого серйозного, але потрібен був спокій і догляд. Я розірвалася між роботою і їхнім домом. Знову зателефонувала сестрі, просто щоб вона знала.
— Ой, ну ти ж там поруч, — відповіла Леся, позіхаючи. — У мене зараз такий завал на роботі, Сергій каже, що мені не можна нервувати. Ти впораєшся, ти ж у нас сильна. Якщо щось серйозне — пиши.
Це було останньою краплею.
— Знаєш, Лесю, я більше нічого не писатиму. І батькам я розповіла правду. І про котел, і про твої відмовки.
— Що ти зробила? — її голос здригнувся. — Ти не мала права! Ти все зіпсувала! Тепер вони будуть ображатися!
— Вони не ображаються, — гірко відповіла я. — Вони просто мовчать. І це набагато гірше за будь-який крик.
Я повернулася до кімнати. Батьки сиділи поруч на дивані. Мама тримала тата за руку. Перед ними на столі лежала та сама коробка цукерок від Лесі, яку вони так і не відкрили.
— Мамо, тату, ви чули? — запитала я, стоячи в дверях.
— Чули, — тихо відповів батько. — Ми давно все знали, доню. Просто хотілося вірити, що ми виховали людину, яка вміє бути вдячною. А виявилося, що ми виховали споживача. І це наша вина, не твоя.
Мама підняла на мене очі. У них не було злості чи розпачу. Лише безмежна втома і якесь дивне прозріння, яке приходить занадто пізно.
— Ми завжди думали, що віддаючи все, ми робимо їх щасливими, — сказала вона. — А насправді ми просто забирали в них можливість навчитися любити когось, крім себе.
Відтоді дзвінки від Лесі стали ще рідшими. Вона образилася, що її викрили. Вона вважала себе жертвою моєї заздрості. Батьки більше не збирають величезні сумки. Вони живуть спокійніше, хоча в повітрі завжди висить якась незакінчена розмова.
Нещодавно я побачила в місті Сергія. Він приїхав у справах, навіть не заїхавши до батьків, хоча був за п’ять хвилин від їхнього дому. Я пройшла повз, не привітавшись. Він мене навіть не помітив — був занадто зайнятий розмовою по телефону, мабуть, знову вирішував дуже важливі питання.
Увечері я сиділа на кухні з батьками. Ми пили чай з травами. Було тепло, котел працював справно. Але в хаті було занадто тихо. Кожен з нас думав про те, як швидко минають роки і як легко зруйнувати те, що будувалося десятиліттями.
Я дивилася на маму, яка тепер часто переглядала старі фотографії, де ми з Лесею ще маленькі, тримаємося за руки і сміємося. На тих фото ми були рівними, у нас були однакові банти і однакові мрії. Що ж сталося потім? Де була та межа, за якою одна дитина стала зобов’язаною, а інша — лише тією, що приймає дари?
Батьки все сприймають як належне — так вони казали раніше про ставлення Лесі. А тепер вони сприймають як належне її відсутність. Це значно болючіше, бо за цією мовчанкою ховається усвідомлення власної помилки в тому, як вони розставляли пріоритети.
Леся іноді пише повідомлення у месенджерах. Скидає картинки зі святами або посилання на якісь розіграші. Вона робить вигляд, що нічого не сталося, що все добре. Вона не хоче брати на себе відповідальність за холод, який проліг між нами. Їй так зручніше. Їй завжди було зручніше бути осторонь від чужих проблем, навіть якщо ці проблеми стосуються тих, хто дав їй життя.
Минулої суботи тато раптом сказав:
— Знаєш, я більше не чекаю біля вікна. Так легше дихати.
Я обняла його за міцні, хоч і трохи згорблені плечі. Ми стояли посеред кухні, і я відчувала, що ми стали ближчими, ніж будь-коли. Але десь глибоко в душі все одно нила рана за ту іншу частину нашої сім’ї, яка виявилася просто гарною картинкою на папері.
Чи можна винити дітей у егоїзмі, якщо батьки самі плекали його роками, віддаючи останній шматок хліба і нічого не просячи натомість? І де проходить та межа між батьківською любов’ю та повним самозреченням, яке з часом перетворюється на звичайну байдужість з боку тих, заради кого все це робилося?
