Дзвінкий дитячий голосок дзвіночком долинув до Марії:
– Бабусю, поглянь, поглянь на тітоньку! Смішна яка…
Марія напружилася було, але потім втомлено видихнула – що вже вдієш.
А потім пролунала відповідь бабусі:
– Міланко, дитинко, всі ми різні, ніхто собі личко, волоссячко, ручки-ніжки не вибирає. Все це нам Боженька дає. А тітонці, напевно, образливо стало, що ти на неї пальцем тицяєш. Недобре, дитинко, недобре…
Марія і до такого звикла – часто чула такі висловлювання, але раптом до неї підбігла та сама Міланка і прошепотіла:
– Тьотю, ти не образилася на мене? Давай миритися! – і простягнула крихітний мізинчик.
Тримаючись за цей пухкенький дитячий пальчик, Марія мимоволі посміхнулася дитячій безпосередності. Вони плутано зашепотіли найвідоміше дитяче «заклинання»: «Мирися-мирися-мирися і більше не бийся…»
Перехожим могло здатися, що дві подружки нарешті вирішили, у що вони будуть грати, адже обидві були… однакового зросту!
Так, зростом Марія не відрізнялася. Вірніше, навпаки, відрізнялася від звичайних людей – всього 118 сантиметрів!
батьки дізналися про Марійкину особливість, коли дівчинці виповнилося два роки.
Зараз їй 36 років. Багато відболіло, багато з чим примирилася, усвідомила… В юності, звичайно, ридала в подушку, заздрила подругам, їх красі, грації, модним обновкам.
Хоча Марія була симпатичною дівчиною: карі очі, каштанове волосся, рум’янець на смаглявих щічках, мила усмішка. Можливо, зустрінься їй хлопець з такою ж комплекцією, вийшла б міцна сімейна пара.
Одного разу, коли марійка була 20-річною студенткою, вона, втомившись від насмішок, зважилася на відчайдушний крок…
Вчасно повернулася старша сестра і миттю подзвонила в «швидку». Ледве-ледве відкачали. Перше, що вона почула, приходячи в себе, – молитву мами.
– Господи, прошу тебе, збережи мою дівчинку, пожалій її, пошли їй щастя! – зі сльозами шепотіла мама, схилившись над Марійкою. Тоді вони проплакали всю ніч. Це були сльози очищення, а не туги, хоч і гіркі, але разом з тим – цілющі.
Марійка після того перестала думати про себе як про нікчемну, перестала жаліти себе, перестала плакати ночами за нездійсненими мріями.
Правда, мріяти не перестала.
Так йшли роки. Іноді вони бігли, іноді тягнулися, але ось уже і тридцять років позаду, і вік Христа вона переступила. Життя устаткувалося: робота в бібліотеці, метушня з племінницями, садок – Марія захоплювалася розведенням квітів – все було.
Не вистачало жіночого щастя. Ну й добре – обійдемося без нього. Хоча і трохи прикро.
Якось наприкінці травня Віра, сестра, привела своїх близнят погостювати до батьків і Марії. Валя і Варя обожнювали тітку: вона влаштовувала всякі походи, пікніки, водила їх в парк на каруселі, в кафе-морозиво… Одним словом, з нею першокласницям було весело.
Ось і в цей приїзд племінниць Марія приготувала їм сюрприз – купила квитки в зоопарк, що був в обласному центрі.
Марія заздалегідь зняла на вихідні квартиру, обговорила свою поїздку і з Вірою, і з батьками, тож ввечері Валюша і Варя, які просто вищали від захоплення, сиділи в електричці і з нетерпінням чекали від’їзду.
– Марійко, ти їх там не особливо балуй, – наостанок сказала сестрі Віра, а потім, махнувши рукою, додала:
– Ой, кому я кажу… Ці дві з тебе мотузки в’ють!
Ну все, рушили. Дорога до обласного центру займала майже дві години, приїхали вже в сутінках, благо квартира поруч з вокзалом – пішки добігли, наспіх вмилися з дороги і, навіть не повечерявши, полягали спати.
Ранок був ясним, сонячним, просто чудовим! Швиденько зібралися. Вирішили цілісінький день прогуляти в зоопарку, щоб надовго запам’ятати цю подію. Марія викликала таксі.
Вирішили почекати машину на вулиці, тому бадьоро вийшли з під’їзду. Скоро під’їхало таксі, і водій, подивившися на трьох маленьких дівчаток, спитав:
– Гей, малеча, а батьки з вами поїдуть?
Але раптом, придивившись, осікся, зніяковів і так яскраво почервонів, що Марія мимоволі згадала мультяшного сеньйора Помідора. Вона щиро розсміялася, дівчатка теж захихотіли, та й сам водій заусміхався, а потім теж розреготався.
– Ви вже вибачте, що я так… Ем-м-м … Ну ви розумієте мене, так? Ви не образилися? – вимовив він, перевівши дух від сміху.
– Та я вже звикла, які образи? Ну то що, одвезете нас? Якщо що, я можу паспорт показати, щоб все переконалися, що дитяче крісло мені не потрібно.
Вона знову дзвінко розсміялася. Нарешті всі посідали в салон, машина рушила. По дорозі Марія і водій розговорилися, але це була звичайна бесіда ні про що. Правда, жінка розповіла, що вона з племінницями приїхала всього лише на вихідні, тож завтра вони вже додому поїдуть, в своє містечко.
А ось і зоопарк, Марія навіть трохи пошкодувала, що так швидко доїхали. Уже в зоопарку жінка подумала, що він, водій, дивно на неї поглядав. Ось тим самим поглядом (трохи нахабним і в той же час хвилюючим), коли жінці хочеться відразу поправити волосся, доторкнутися до свого обличчя…
«Ой, викинь все з голови! Не ятри сама собі душу, – попередила непрохані думки і з дівчатками увійшла в хитромудрий, схожий на казкову тварина, турнікет.
І вони дійсно пробули у зоопарку до самого закриття! Так втомилися, що спати завалилися, навіть не повечерявши. Зате скільки вражень! Валюша все згадувала мавп, а Варя була в захваті від красеня лева!
Наступного дня, десь в обід, почали збиратися додому, швиденько дійшли до вокзалу, сіли на електричку – і скоро вже захоплені внучки розповідали бабусі і дідусю про свої пригоди.
Тільки ввечері мати запитала Марію:
– Доню, ти якась дивна. Що, втомилася з дівчатками, напевно?
– Ні, мамо, що ти! Мені з ними весело… Так, задумалася про своє, не переживай.
Обидві давно вели таку «брехню для порятунку»: мати серцем відчувала, що щось гнітить її дівчинку (мами всі такі), але не хотіла випитувати. А Марія, прекрасно усвідомлюючи, що мама розуміє її переживання і мимоволі відчуває свою провину, не хотіла засмучувати її. Вони давно виплакали сльози за Маріїним жіночим щастям.
Минув тиждень, другий. Червень був у розпалі, спекотний, напоєний полуничним ароматом. Марія поверталася з роботи, думаючи, чи встигне вона потрапити додому до дощу. Насувалася сиза хмара, а вітер закручував пил в маленькі смерчики.
Ледве вийшла з автобуса, як хлинула злива. Дорога до будинку займала хвилин 10-15, і Мріяа ризикнула – вибігла з-під кволого навісу, який уособлює зупинку.
Побігла, не розбираючи дороги, і з усього розмаху потрапила в чиїсь руки. Підняла голову і побачила того самого таксиста!
-Ти? Ой, Ви?
Чоловік накинув їй на плечі куртку.
– Давай під козирок, а то промокнеш вщент.
Вони добігли до найближчого під’їзду, щоб перечекати зливу.
– Як Ви мене знайшли?
– Ну, по-перше, давай на «ти», а по-друге, симпатичних дюймовочок в твоєму районі більше немає. Ти, до речі, чого під такими вітрами бігаєш? Де б я тебе тоді шукав?
– А навіщо мене шукати? – запитала Марія з переляком і одночасно з прихованою радістю.
– Тому що втратив… Тому що ти мені снишся мало не щоночі, що тебе ніби як захищати потрібно, а як я тебе захищати буду, якщо ти не поруч?
…Через два роки після того Валя і Варя з гордістю катали колясочку, в якій блаженно сопів їхній двоюрідний братик Рома, Роман Богданович.
Слідом за ними йшли щасливе подружжя – Марія та Богдан…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел,
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
