fbpx
життєві історії
Дзвонили настирливо. На порозі стояла жінка з немовлям на руках. Я відчинила. – Ось, – простягла вона мені дитинку. – Батечко – твій чоловік. Мені хлопчик не потрібний. я вирішила, найкраще віддати його вам. Можете ДНК-тест зробити, – кинула вона і швидко побігла сходами вниз

Дзвонили настирливо. На порозі стояла жінка з немовлям на руках. Я відчинила. – Ось, – простягла вона мені дитинку. – Батечко – твій чоловік. Мені хлопчик не потрібний. я вирішила, найкраще віддати його вам. Можете ДНК-тест зробити, – кинула вона і швидко побігла сходами вниз…

Мяко кажучи, ошелешена, я тримала малюка на руках.

Мій чоловік – далекобійник, працює в Європі. так ми вже живемо кілька років. Тільки коли він офіційно влаштувався на роботу в Австрії, почав добре заробляти, в нашій родині все налагодилося, ми купили квартиру, вилізли з вічних боргів. Можна сказати, врятували родину…

Бо раніше все було так собі, сім’я майже руйнувалася через постійні фінансові скрути, жили ми у тісній однокімнатній квартирі.

А потім добрий допоміг чоловікові з працевлаштуванням за кордоном, і ось ми вже три роки так живемо: на 2-3 місяці Ігор їде, а ми з донькою його чекаємо. Потім він повертається приблизно на місяць-півтора, відпочиває – і знову в дорогу.

Нас всіх це влаштовує, бо в Україні кращих умов і оплати водій не знайде.

Я Ігорю вірила, сподівалася, що він не зраджує мене під час роботи, ми дуже часто передзвонювалися, довго розмовляли.

Два роки тому взяли нову двокімнатну квартиру в кредит, вже виплатили його, переїхали, завершуємо ремонт. Мріємо про синочка…

Наші з чоловіком відносини тільки покращилися за цей час, бо обоє скучаємо, і коли Ігор повертається, він приділяє мені і доньці максимум уваги, дарує приємні подарунки, їздимо у цікаві короткі подорожі, ходимо у кафе, кіно й таке інше, навіть на море злітали два рази.

Тобто, до цього дзвінка у двері все йшло добре… Так я думала, була у цьому впевнена. І ось мій світ перевернувся, він більше ніколи не стане таким. яким був раніше.

Я сиділа з немовлятком на руках, донька Тетянка крутилася біля мене, роздивлялася малюка… А я перебувала просто в ступорі.

Тетянка щебетала:

– Як добре! Це мій братик? Це тато передав? Ви ж хотіли мені братика подарувати! Ура! Я така рада!

Я слухала доню, немов в тумані.

Ігор в рейсі, повернеться через місяць… Що робити?..

Через годину я прийшла до тями, взяла Таню і ми пішли у супермаркет: за памперсами, дитячим харчуванням, пляшечками і всім необхідним…

***

Досі я не знаю, як бути, коли повернеться Ігор. Я не відповідаю на його дзвінки другий тиждень, батькам своїм і його сказала, що ми посварилися і щоб не втручалися у наші відносини.

Розповісти їм про те, що сталося, я ще не готова.

Що відчуваю до Ігоря?.. Ні, я не розлюбила його, так говорить душа.

Але чи прощу, чи зможу вірити і як нам жити далі, разом чи окремо, – теж не знаю поки що…

Та Назарчика я в своє серце прийняла. І Тетянка не відходить від братика… А ДНК-тест не потрібен: у малюка Ігореві оченята, він майже копія малесенька Тетянка.

Автор: Олена М.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook