– Ну то що, розписуємося? – запитав він. Федір був впевнений у позитивній відповіді.
Люба прибрала з грубки чавунець, зняла з лави порожнє відро, а на те місце поставила інше, – з крижаною колодязною водичкою. За кілька хвилин вона згадала все своє життя і свою любов до Феді.
– Любаво, гайда з нами, – звали дітлахи п’ятнадцятирічну дівчину.
– Ні, у мене не вийде.
– Гайда, дивитися будеш, як ми граємо.
Любава біжить з дому, наздоганяючи сільську ватагу. Скільки разів мама говорила, щоб вона не бігала, а їй все одно хочеться бігом. Накульгуючи на праву ногу, вона так поспішає, що мимоволі допомагає руками: махає ними смішно. З боку схожа на пораненого птаха, яка шкутильгає, намагаючись злетіти.
Народилася Любава абсолютно здоровою дитиною. Але в десятирічному віці втекла з усіма сільськими дітьми на околицю села грати біля річки. Бігали прямісінько біля обриву, стався обвал, і Любава зачепилася рученятами за траву, так і сповзла, залишивши сліди своїх дитячих пальчиків, звалилася вниз… Нога зрослася неправильно, – залишилася дівчинка кульгавою на все життя. У школі дражнили, сільські бабусі зітхали, дивлячись услід.
– Хто її тепер таку заміж візьме? Не бачити дівчині жіночого щастя.
Повертаючись якось зі школи, почула, що наздогнав її хтось на велосипеді. Це був Федько, однокласник.
– Сідай, кривоніжка, підвезу.
Підібрав він її тоді з жалю, а Любава всю дорогу слухала його дихання, боячись дихнути сама. Мало того, що кульгала, ще й красунею не назвеш. Широкі вилиці, немаленький ніс, рідке світле волосся, заплетене в косичку, і зростом майже всіх хлопців обігнала.
Як підвіз її Федько, так вона і втратила спокій. Біля дзеркала крутиться, волосся то розпустить, то знову заплете, на уроках на Федька поглядає. Але у Федора вже була кохана: Оленка з їхнього класу. Ця дівчинка аж надто мила і хороша, хто не подивиться, цокають – буде хлопцям голови кружляти.
Оленка Федора в армію проводила, але не дочекалася. Коли повернувся, то дівчина його з молодим агроном закрутила, справа до весілля йде. Він на них вже рукою махнув, тут Любава до нього підійшла з розмовами.
Бачить Федька, подорослішала Любава, очей з нього не зводить. Подивився: оформилася дівчинка, така ладна… Затиснув її біля хвіртки пізно ввечері, а вона і рада, адже з самої школи про нього думає. Федько ж до неї з горя, що Оленка не дочекалася, а вона по-справжньому серцем потягнулася…
Тільки дружити почали, відмінилося весілля у Оленки, поїхав агроном вчитися далі, наречену залишив.
Олена відразу до Федька перекинулася, а той і радий, про Любаву забув, ніби й не було нічого.
Оленка про людське око покуражитися над Федором, та заміж за нього погодилася вийти. Ще й весілля не призначили, як знову кинула Федьку, вирішила в місто податися. Федір в ворота їй стукав, кричав на всю вулицю. Але зупинити не зміг.
Любава підкараулила його і давай в любові зізнаватися:
– Не можу без тебе.
Федько розтанув і самолюбство своє потішив: одна поїхала, інша любить його. Ночами до Любави на сінник ходив: вночі не видно, яка там у неї нога, та й з лиця воду не пити.
– При надії я, Федю, – повідомила по осені Любава.
– І шо, я через живота твого одружитися з тобою маю? Ми так не домовлялися, не треба мені таке щастя, собі залиш. Мені он Оленка лист надіслала, поїду до неї, раз кличе, значить любить мене, – сказав їй, а сам чекає, що Любава плакати буде, вмовляти. А вона пішла потихеньку додому, накульгуючи.
Поїхав Федько і забув про Любаву. Повернувся через півроку. Сам повернувся. Нічого у нього з красунею Оленою не вийшло.
Любава якраз народила дочку, брат з матір’ю привезли її. Возиться вона в своїй кімнатці з дитям, щебече як пташка, схилившись над колискою. І подивишся з боку: з чого взяли, що негарна, он як посміхається, очі світяться, – справжня красуня!
Ось в цей момент і прийшов Федір, присівши не питаючи, на стілець. Вийшла Любава, а він сидить з гордим виглядом – кум королю – ногою погойдує.
– Чого мовчиш, – знову запитав він, – коли розписуємося? Дитина народилася, чого вже тепер, давай одружуватися.
– А Олена як же? – Любава подивилася Федору в очі.
– А що Оленка? У неї своє життя, у мене своє. Ну, так коли розписуємося? Погоджуйся, поки я згоден. А то залишишся матір’ю-одиначкою, та ще й кульгава. Що за життя буде у тебе.
— Федю, ходімо, — покликала Любава гостя, – скажу дещо.
Вийшли з дому, йдуть до огорожі, дійшли до хвіртки.
– Ти, Федю, йди собі, йди з Богом, і дорогу сюди забудь.
– Ти чого це? Я тебе заміж покликав, а ти мене проганяєш.
У цей час почувся дитячий плач.
– Іди, Федю, ти може ще одну Оленку зустрінеш, а мені до доньки треба бігти. – І вона пішла швидким кроком, майже побігла, незграбно спочатку, допомагаючи собі руками рухатися якомога швидше. І стала схожа вона на птицю, яка ось-ось злетить над землею від щастя і радості. – Зараз, моя зірочка, вже біжу, щастя ти моє, донечко моя люба, – і за Любавою зачинилися двері, а Федя так і лишився стояти біля хвіртки…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
