Галина Андріївна постукала у двері нашої орендованої полтавської квартири у квітні – старенькка жінка втекла, у чому була, з Херсонщини.
Коли я відкрила, вони побачили на порозі стареньку стареньку. Вона тремтячою рукою натискала на дверний дзвінок.
Ми з дочкою. чка теж тоді вибігла на поріг, похитали головами одночасно. Виявилося, що в цій квартирі колись жив син цієї бабусі.
Ось тільки ми ніяк не могли пояснити бідній старенькій, що він тут більше не живе. Жінка плакала та відмовлялася вірити цьому. Раптом вона заплакала з потрійною силою.
Тодв ми швидко завели бабусю до маленької квартирки. Посадили плачучу жінку на кухні і приготували чай з бутербродами.
Бабуся трохи заспокоїлася, хоча все одно відмовлялася вірити в те, що ніякого Василя тут більше немає.
Я зрозуміла, що бабусі нема куди йти, а надворі вже майже ніч. Я постелила тій у своєму ліжку, а сама вирішила лягти спати на підлозі на кухні. Донечка була засмучена, вона збиралася подивитися мультики, а тут якась старенька спить у нашій кімнаті. Та я їй все пояснила.
– Уяви, сонечко,що я чи ти опинилася б у подібній ситуації. І що тоді? А якби ніхто не допоміг?
Я допила свій чай і задумалася про долю бабусі. Швидше за все, тій вже важко було згадати багато речей. Наприклад, те, що її син давно не мешкав тут. Можливо, вранці їй стане легше і вона зможе пригадати бодай щось.
Так і сталося. На ранок Галина Андріївна довго вибачалася, адже зрозуміла свою помилку. Вона довго дякувала нам за тимчасовий притулок.
Бабуся розповіла, що її син пішов із життя ще рік тому. Вона так і не встигла побачити його. І ось тепер, коли пам’ять її почала підводити, а з дом треба було втікати, вона шукає його в надії допомогти. Вже кілька разів її приводили додому, адже вона бродила вулицями та кликала свого Василя.
Перед тим, як піти, Галина Андріївна поклала на стіл кухні конверт і сказала, що це вона хотіла б віддати це синові. Той потрапив у дуже погану компанію, і вона не встигла захистити його. Вона всю решту життя шкодуватиме про це. І, можливо, таким чином хоч трохи викупить свою провину…
Ми в ту мить не дуже зрозуміли, про що каже бабуся, але коли заглянули в конверт, то все трохи прояснилося.
Там лежали гроші. Багато грошей. Мабуть, старенька збирала їх, щоб віддати Василю.
Ми хотіли наздогнати бабусю і повернути їй конверт, але вона вже зникла. Наче й не було тут уночі нікого.
Частину фінансів я роздала біженцям, а на другу частину ми живемо досі. Ця сума допомогла нам стати на ноги і вибратися з бідності…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.