– Галино, ти вже прокинулася? – почувся голос Антона, коли я різко вибігла з кімнати на плач нашого сина. Здавалося, він навіть не здивувався, чому я залишила спальню посеред ночі.
– Ти ж мав доглянути за ним! – не стримуючи сліз, вигукнула я, беручи на руки малого, який впав і голосно плакав. Його маленькі ручки обвили мою шию, а в голові змішалися втома і обурення.
Антон, ніби нічого не сталося, потягнувся, зняв з себе ковдру і спокійно промовив:
– Бо треба було не спати, а дивитися за дитиною. На то ніч є.
Його слова прозвучали як холодний душ. Я не могла повірити, що це мій чоловік, батько нашого дворічного сина, говорить таке. Він навіть не поцікавився, чи з сином все гаразд. Просто розвернувся і пішов спати, залишивши мене саму посеред ночі заспокоювати дитину.
Цей випадок був лише черговим у довгому списку подібних ситуацій. Ми з Антоном одружені вже п’ять років, і за цей час я бачила, як змінювалося наше життя. Колись він здавався мені найкращим другом, підтримкою і справжнім партнером. Але зараз, коли я озираюся назад, то бачу лише свою втому, самотність і відсутність розуміння.
Син занедужав кілька днів тому. У нього звичайна застуда, але це означає безсонні ночі для мене. Він часто прокидається через нежить, йому важко спати. Я сиджу біля його ліжечка, даю ліки, заспокоюю, і в цей час Антон спокійно спить у нашій спальні. Він вважає, що його роль обмежується тим, щоб забезпечувати нас фінансово.
– Галино, а після чого тобі відпочивати?, – якось сказав мені чоловік, коли я попросила його на кілька годин побути з сином, щоб я могла прилягти. Я була виснажена і ледве стояла на ногах.
– Я ж прошу тебе всього на годину-другу! Дуже гуде голова, – відповіла я, сподіваючись, що він зрозуміє.
Антон знехотя погодився, але через пів години я прокинулася від плачу дитини. Те, що я побачила, обурило мене до глибини душі. Він просто спав на дивані, поки наш син лежав на підлозі, плачучи від того, що впав.
Я не могла зрозуміти, як можна бути таким байдужим. За два роки він жодного разу сам не вийшов із сином на прогулянку, не змінив підгузка, не лікував його, не читав йому книжок. А малий, попри все, так тягнеться до нього, чекає, коли тато прийде з роботи, хоче гратися з ним. Але щоразу Антон знаходить відмовки:
– Я змучений. Мені треба відпочити. Може, пізніше?
Але це “пізніше” ніколи не настає. Його час – це друзі, рибалка, перегляд телевізора чи сидіння на балконі з телефоном. А я? Я залишаюся одна з дитиною, хатніми справами і нескінченною втомою. Щоразу, коли я намагаюся поговорити про це, він лише відмахується:
– Галино, ти ж у декреті. Я працюю, забезпечую нас. Ти маєш бути вдячною.
Але хіба це лише про гроші? Я хочу, щоб він був частиною життя нашої дитини. Щоб він бачив його перші кроки, чув його сміх, допомагав йому вчитися чомусь новому. Але замість цього я бачу лише байдужість.
Останнім часом наші стосунки стали ще більш напруженими. Антон почав говорити про другу дитину:
– Нам потрібен ще один малюк. Це найкращий варіант для нас.
– Я не готова, – відповіла я, намагаючись стримати емоції. – Мені важко з одним. Я хочу повернутися на роботу, стати незалежною.
– Нащо тобі та робота? – відмахнувся він. – Декрет – це нормально. Так усі живуть.
Але я не хочу так жити. Я не можу продовжувати терпіти його байдужість і неповагу. Я відчуваю, що втрачаю себе. Мені лише 25 років, а я вже почуваюся як пенсіонерка. Втомлена, розчарована, загнана в рутину, яка повторюється щодня. Кожного вечора, коли вкладаю сина спати, я мрію, як віддам його до садочка, вийду на роботу і більше не залежатиму від Антона. Але що далі? Чи зміниться щось?
Я більше не хочу близькості з ним. Кожен його дотик викликає у мене лише роздратування. Ми майже не розмовляємо. Наш “спільний” час зводиться до закупів у супермаркеті, і то з постійним бурчанням:
– Навіщо тобі це? Знову витрати. А косметика? Ти й так гарна, не треба.
А потім він без докорів сумління витрачає гроші на свої хобі, не думаючи, що це теж може бути зайвим.
Я більше не знаю, чи є сенс продовжувати цей шлюб. Терпіти заради дитини? Але хіба вона буде щасливою, бачачи матір, яка постійно втомлена і нещасна? Або краще розлучитися, почати нове життя і показати синові, що мама може бути сильною, незалежною і щасливою?
Друзі, я заплуталася. Як вчинити правильно? Що б ви зробили на моєму місці?
