— Галино Петрівно, я ж просила прибрати в кімнаті Дениса і замінити постіль! — я ледве стримувала роздратування, стоячи посеред захаращеної вітальні, з пакетами продуктів у руках. — Хлопці зараз приїдуть, а тут такий безлад!
Свекруха сиділа на дивані, гортаючи журнал, і навіть не підняла очей.
— Анно, я ж не служниця, — відповіла вона спокійно, наче нічого не сталося. — Ти знала, що їдеш, могла сама все зробити заздалегідь. Я тут не для того, щоб за всіма прибирати.
— Але ж я просила! — мій голос затремтів. — Це не лише для мене, а для Дениса, для його друга! Ми ж усі тут живемо!
— Ну, то й що? — Галина Петрівна знизала плечима. — Твої гості, ти й займайся. Я своїх завжди сама готую, і ніхто мені не дорікає.
Я стояла, відчуваючи, як гаряча хвиля підступає до горла, але часу сперечатися не було. Хлопці мали приїхати з хвилини на хвилину, і я кинулася прибирати сама.
Мене звати Анна, і я вже кілька років намагаюся знайти спільну мову зі своєю свекрухою, Галиною Петрівною. Вона — людина з характером, і, як я зрозуміла ще на початку нашого знайомства, завжди ставить свої інтереси вище за інші.
Мій чоловік, Костянтин, її єдиний син, і, здається, для неї він досі залишається центром всесвіту. Я ж, як невістка, часто відчуваю себе зайвою в цій картині. Але я не з тих, хто здається, і намагаюся будувати наше спільне життя так, щоб усі були задоволені. Та з Галиною Петрівною це ой як непросто.
Ми з Костянтином познайомилися п’ять років тому. Тоді я була молодою мамою, виховувала сина Дениса від першого шлюбу. Йому було десять, і він уже розумів, що мама намагається влаштувати своє життя. Костянтин одразу знайшов із ним спільну мову — вони разом грали у футбол, лагодили велосипед, а одного разу навіть побудували маленький дерев’яний будиночок для пташок у дворі.
Я бачила, як Денис тягнеться до нього, і це зігрівало моє серце. Але коли справа дійшла до знайомства з Галиною Петрівною, я відчула, що мене оцінюють, як товар на базарі.
— Анно, ти ж розумієш, що мій Костя — особливий, — сказала вона тоді за чашкою чаю, коли ми вперше залишилися вдвох. — Йому потрібна жінка, яка не лише про себе думає, а й про нього. І про нашу сім’ю.
— Я розумію, Галино Петрівно, — відповіла я, стараючись бути ввічливою. — Я дуже люблю Костю і хочу, щоб у нас усе було добре.
Вона кивнула, але її погляд залишався холодним, наче вона мені не повірила. Тоді я ще не знала, що це лише початок.
Наше весілля було пишним — Галина Петрівна наполягла, щоб усе було “як у людей”. Вона запросила всіх своїх родичів, друзів, навіть далеких знайомих, яких я бачила вперше. Столи ломилися від страв, які вона готувала разом із кількома сусідками тижнями наперед. Я намагалася допомогти, але щоразу чула: “Анно, ти краще займися сукнею, це ж твій день”. Я відчувала, що вона хоче бути головною на святі, і, чесно кажучи, мені було байдуже — головне, що ми з Костею були разом.
— Мамо, ти не перегинай, — сказав якось Костянтин, коли побачив, як Галина Петрівна командує моїми подругами, які допомагали з декораціями. — Це наше весілля, а не твій бенкет.
— Костю, я ж для вас стараюся! — обурилася вона. — Щоб усе було як слід!
Він лише зітхнув і відійшов. Я тоді подумала, що він, мабуть, уже звик до її манери все контролювати.
Після весілля ми оселилися в будинку, який належав Галині Петрівні. Вона переїхала в сусідній будинок, що стояв через дорогу, але її присутність відчувалася щодня. Вона могла зайти без попередження, щоб “перевірити, чи все гаразд”, або принести Костянтину його улюблений пиріг. Мене це спочатку не бентежило — я вважала, що це нормально, коли мама піклується про сина. Але з часом я помітила, що її турбота чомусь не поширюється на мене чи Дениса.
— Анно, ти б прибрала у дворі, — якось сказала вона, коли я повернулася з роботи втомлена. — А то гості прийдуть, а в нас, як у сараї.
— Галино Петрівно, я тільки з роботи, — спробувала я пояснити. — Може, завтра?
— Завтра-післязавтра, — буркнула вона. — У моєму домі такого не було.
Я стрималася, але всередині все кипіло. Мені здавалося, що вона спеціально шукає, до чого причепитися, коли справа стосується мене.
Особливо гостро я відчула цю різницю, коли до нас приїжджали гості. Якщо це були родичі чи друзі Галини Петрівни, вона перетворювалася на ідеальну господиню. Стіл був заставлений стравами, будинок сяяв чистотою, а вона сама усміхалася так, наче знімалася в рекламі. Але коли приїжджали мої рідні — мама, тато чи мої подруги, — усе змінювалося. Галина Петрівна могла навіть не вийти привітатися, а про частування годі було й мріяти.
— Анно, я ж не можу всіх обіймати, — казала вона, коли я намагалася поговорити про це. — Твої гості — твоя справа.
— Але ж ми одна сім’я, — відповідала я. — Хіба не можна разом?
— Разом, разом, — вона махала рукою. — Ти краще за Денисом дивися, а то він знову десь гуляє, замість того, щоб уроки вчити.
Це був її улюблений спосіб змінити тему — згадати Дениса. Вона ніколи не була з ним особливо теплою, але й не відштовхувала. Просто тримала дистанцію, наче він чужий. Мені це боліло, але я не знала, як це змінити.
Одного разу я вирішила влаштувати сімейне свято — день народження Дениса. Йому виповнювалося тринадцять, і я хотіла, щоб усе було особливим. Запросила його друзів із ліцею, моїх батьків, кількох наших спільних із Костею друзів. Галина Петрівна спочатку погодилася допомогти, але коли дійшло до справи, усе звелося до її звичного: “Анно, ти сама впораєшся, я ж не можу все на собі тягнути”.
— Мамо, ти обіцяла допомогти Анні, — сказав Костянтин, коли я поскаржилася йому ввечері.
— Костю, я й так усе життя для вас роблю, — відповіла вона. — А Анна молода, хай крутиться.
Я намагалася не звертати уваги, але в душі осад залишався. У день свята я сама прибирала, готувала, бігала по магазинах. Денис був щасливий, і це мене тішило, але я відчувала, що втомлююся не лише фізично, а й морально. Галина Петрівна прийшла на свято, але просиділа весь час у кутку, розмовляючи зі своєю подругою, яка випадково зайшла.
— Анно, ну ти молодець, усе так гарно організувала, — сказала моя мама, обіймаючи мене після свята. — Але чому Галина Петрівна весь час сиділа осторонь?
— Мамо, я не знаю, — зітхнула я. — Вона така, коли справа стосується моїх ідей чи моїх рідних.
— Ти поговори з нею, доню, — порадив тато. — Не тримай у собі.
Я кивнула, але знала, що розмова з Галиною Петрівною ні до чого не приведе. Вона завжди вміла повернути все так, що я залишалася винною.
Минулого тижня сталася ситуація, яка остаточно мене дістала. Денис запросив друга з ліцею, Сашка, погостювати в нас на вихідних. Я мала їхати в місто по продукти й попросила Галину Петрівну прибрати в кімнаті Дениса і замінити постіль. Вона кивнула, і я поїхала, сподіваючись, що все буде гаразд. Але коли повернулася, побачила, що в домі ще більший безлад, ніж до мого від’їзду. Іграшки Дениса валялися по підлозі, постіль була не змінена, а на кухні стояла гора немитого посуду.
— Галино Петрівно, що сталося? — запитала я, ледве стримуючи емоції. — Я ж просила!
— Анно, я ж не зобов’язана за всіма бігати, — відповіла вона, навіть не відриваючись від журналу. — Ти знала, що їдеш, могла сама все зробити.
Я відчула, як усе всередині стискається, але часу сперечатися не було. Хлопці мали приїхати через пів години. Я кинулася прибирати, встигла замінити постіль, пропилососити й навести лад на кухні. Коли Денис із Сашком зайшли, усе виглядало пристойно, але я була виснажена.
— Мам, усе круто! — сказав Денис, обіймаючи мене. — Дякую, що так старалася.
— Для тебе, синку, усе що завгодно, — усміхнулася я, але в душі відчувала гіркоту.
Того вечора я вирішила поговорити з Костянтином. Ми сіли на кухні, коли Денис із другом уже пішли спати.
— Костю, я більше не можу так, — сказала я тихо. — Твоя мама робить усе тільки для своїх, а я почуваюся чужою в цьому домі.
Він узяв мою руку і зітхнув.
— Анно, я знаю, що вона буває важкою, — сказав він. — Я поговорю з нею, обіцяю. Але ти ж знаєш, вона не зміниться за один день.
— Я не хочу, щоб вона змінювалася повністю, — відповіла я. — Але хоча б трохи поваги до мене і до Дениса. Ми ж сім’я.
— Ти права, — кивнув він. — Я спробую.
Наступного дня Костянтин поговорив із Галиною Петрівною. Я не знаю, що саме він їй сказав, але вона прийшла до нас увечері з пирогом і якоюсь незвичною усмішкою.
— Анно, я подумала, може, ми з тобою разом щось сплануємо? — сказала вона. — Наприклад, на наступне свято. Щоб усім було добре.
Я була здивована, але кивнула.
— Добре, Галино Петрівно, давайте спробуємо, — відповіла я, хоч у душі не дуже вірила, що це щось змінить.
Минуло кілька тижнів, і я помітила, що Галина Петрівна дійсно намагається бути привітнішою. Вона навіть запропонувала разом готувати вечерю, коли до нас мали приїхати мої батьки. Ми провели весь день на кухні, і, хоча вона все ще намагалася командувати, я відчула, що це перший крок до чогось нового.
— Анно, ти добре готуєш котлети, — сказала вона, коли ми закінчили. — Мій Костя їх любить.
— Дякую, Галино Петрівно, — відповіла я, стараючись не показати, як мене здивував її комплімент.
Мої батьки приїхали, і вечеря пройшла краще, ніж я очікувала. Галина Петрівна навіть розпитувала мою маму про її сад, а тата — про риболовлю. Я бачила, що вони здивовані, але раді. Денис весь вечір сміявся, розповідаючи дідусеві про свої пригоди в ліцеї.
— Анно, ти молодець, — шепнула мені мама, коли ми прощалися. — Бачу, що ти стараєшся, і це дає результат.
— Мамо, я ще сама не вірю, — відповіла я, усміхаючись.
Зараз я дивлюся на наше життя і розумію, що попереду ще багато роботи. Галина Петрівна, можливо, ніколи не стане мені рідною, але я вірю, що ми можемо навчитися поважати одна одну. Костянтин підтримує мене, Денис росте щасливим, а я намагаюся знаходити радість у маленьких моментах — як-от спільна вечеря чи сміх мого сина.
Але я все ще думаю: як зробити так, щоб наше спільне життя стало гармонійнішим? Може, у вас є поради, як знайти баланс із такою непростою свекрухою, як Галина Петрівна?
