fbpx

– Галю… Там, в шафі, поличка з подвійним дном… Візьми там конверт… – більше Назар нічого не сказав, впав у небуття, а через два дні відлетів за межу. Галя дістала конверт. – Назарчику… Я ж про цю мрію тобі ще в 22 роки розповіла, 40 літ тому… – зойкнула. «Галю, зроби це для мене!» – просив у записці Назар.

– Галю… Там, в шафі, поличка з подвійним дном… Візьми там конверт… – більше Назар нічого не сказав, впав у небуття, а через два дні відлетів за межу. Галя дістала конверт.

– Назарчику… Я ж про цю мрію тобі ще в 22 роки розповіла, 40 літ тому… – зойкнула. «Галю, зроби це для мене!» – просив у записці Назар.

…Прожили вони життя в любові і повазі. Не було в них бруду і зрад, і навіть сварок великих.

Тільки злидні, бідність заїдали. Тягнулися-пнулися завжди з усіх сил.

Спочатку – щоб свою хату купити.

Купили сяку-таку хатину – ремонт робили п’ять років, добудовували. Потім донечки народилися одна за одною, а в країні – криза за кризою, які найбільше на селі відбивалися, людям тяжко було – не те слово!

Та старалися дати дівчаткам все найкраще, щоб ні в чому вони не потребували: ні в одежині, ні в їжі.

Вивчили обох доньок у вишах, заміж повіддавали.

Самі ж ніде не були, нічого не бачили, хіба на море вирвалися кілька разів, поки діти ще малі були.

А потім Назар захворів. Кілька років боролися, а він згасав.

І ось – покинув її назавжди. Галя осиротіла. Доньки підтримували, як могли, але в них своє життя, свої родини в місті.

А вона сама, хоч вий в цій хаті… Їй би нічого, нічого не треба – тільки б притулитися до Назара, навіть вже такого, як був останнім часом – схудлого, сірого… Рідного.

Такого рідного! Вона б будь-які роскоші світу проміняла б на можливість просто торкнутися його, обійняти, вдихнути.

Та вже не притулиться, не обійме… Ніколи. Ні-ко-ли.

Слово це – ні-ко-ли – як цвяхи, що їх забивають в останню людську домівку: ні-ко-ли…

Того вечора, через місяць приблизно, Галя згадала останні Назарові слова:

– Галю… Там, в шафі, поличка з подвійним дном… Візьми там конверт…

Галя швидко знайшла потаємну поличку, дістала конверт.

Товстий, перев’язаний стрічкою конверт. А в ньому – чималенький стосик грошей. Гривень, але – чимало.

«Галю, зроби це для мене! – просив у записці, яка лежала між купюр, Назар. – Я ніколи не забував, як ти сказала мені: «Назарчику, так хочу колись той Париж побачити, про який стільки читала! Я після книжок наче знаю його, немов вже ходила тими вуличками. Але так хочеться насправді, хоча б одним оком!» Я не забував, Галю, але не міг тобі те подарувати… Оце відкладав по-троху… Поїдь, прошу тебе! Візьми когось для компанії. А я дивитимуся на тебе з гори і буду від того щасливий!»

Він би міг лікуватися на ці гроші… Назаре, Назарчику, нащо?.. Галя скрутилася на ліжку калачиком, обіймала конверт, перев’язаний стрічечкою, а душа вихлюпувалася з неї назовні солоним-пресолоним…

***

…Вітерець лагідно тріпав Галине біле, посивіле за півроку, волосся. Подруги і доньки говорили, що навіть фарбувати його не треба – так личить їй те шовковисте срібло навколо синіх очей.

Галя з подругою-однокласницею Олею, дружбу з якою пронесли крізь довгі роки, стояли на верхньому, найвищому оглядовому майданчику Ейфелевої вежі. Як на долоні внизу – місто з Галиних юних мрії, її Париж, що випірнув у її реальність.

А сама Галя – наче летить. І відчуває, як її відтепер сиве волосся, обличчя, сині очі цілує Назар… І посміхається їй. Тепло-тепло і щасливо.

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, unidom.ua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page