Їхня любов була як сонечко, осяювала їх самих і все навкруги. В селі ними любувалися, всі знали, що Ганнуся й Степан – пара, ще відколи їм мабуть років по 10 було.
Коли за 17-річною Ганною став по п’ятках ходити Максим, син заможного сільського фермера, Ганнина мати, вдова-Ярина, й не проти була б, щоб донька змінила свої вподобання, та Ганна й чути нічого про це не хотіла, Максима близько не підпускала, бо серце її належало лише Степанкові.
Одружилися, весілля дуже скромне справили, бо родини обидві прості, з невеликими статками. Ярина – вдова, продавщиця в їхньому сільському магазині. У Степанкових тата й мами – четверо молодших дітей, яких підіймати треба.
Та хіба у весіллі щастя? Щастя їхнє жило у невеличкій хаті, яка дісталася Степанові у спадок від прабабці, а вже своїми силами зробили в ній свіженький ремонт. Вони його плекали-берегли, своє щастячко, тішилися ним, не могли надихатися одне одним… Тільки такої бажаної дитинки Бог не давав. Сім років минуло, а дитячий сміх в їхній оселі так і не залунав.
Їздили і по місцевих лікарях, знахарях, побували і в Києві. Дослідження, лікування, а результату – нуль.
Взяти чужу дитинку вагалися обоє: не впевнені були, що зможуть нерідному дитяті подарувати справжню любов.
Хотілося своє маленьке диво, продовження їх самих…
В столиці запропонували дуже дорогу процедуру. Щоб заробити на неї, Степан подався працювати водієм закордон, у Європу. Товариш давно його звав, та Степан все не хотів Ганну свою залишати. Ну а тут вже сіли, поговорили, вирішили: треба. Як вдасться добре йому заробити, то ще й до хати додаткових кімнат добудують.
Тиждень Степан дома – місяць-два у рейсах. А Ганнусю Макс, що досі неодруженим одинаком живе, увагою штурмує… Ганна навіть жаліла чоловіка: це ж треба, скільки років не може в собі ті почуття до неї перебороти-вгамувати. Запросила навіть на чай одного разу, поговорити вирішила, ще раз нагадати, що чоловіка Степана понад усе любить, що немає в нього, Максима, шансів, хоч він і хороший хлопець.
Того вечора, якраз коли Максим від Ганни виходив, повз невістчину хату Степанова мати проходила…
За кілька днів по тому Ганна відчула в собі такі бажані довгождані зміни. Як же вона зраділа! До церкви пішла, вдячні свічечки Богу за їхній зі Степаном дарунок ставила, молилася гаряче й щиросердно, дякувала небесам.
Чоловікові вирішила не дзвонити, хотіла дочекатися – тиждень лишилося – і порадувати новиною: не треба їм тих дорогезних процедур, прийшов час – і все само вийшло!
Степан того вечора, коли почув від дружини заповітну звістку, кружляв її кімнатою на руках, сміявся своїм дзвінким хлопчачим сміхом від почуттів, які їх обох переповнювали…
Наступного дня мати розповіла йому, як від Ганни пізніми вечорами Максим Мельник виходить… І хоч бачила те Степанова мама лише раз, та невістка бездітна їй давно вже як кістка в горлі, то й піднесла синові інформацію у всіх барвах.
Степан повернувся додому від батьків темний, наче хмара.
– Навіщо ти так зі мною?.. Я ж заради нас туди поїхав, а ти… – дивився на дружину з-під нахмурених темних брів.
– Ну що ти, Степанку?.. Хіба дурним словам матері віриш більше, ніж моїм?.. Я ж твоя вся з 13-ти літ, хіба не відчув би душею, якби я дійсно таке зробила?..
Наче кішка чорна побігла між ними відтоді. І хоч сказав батькам Степан, що вірить жінці, а не матері, та черв’ячок в його душі не спав більше ніколи, а точив, точив…
Народилися двійнята. Схожі на матір, як краплиночки води, кирпатенькі і з ластовиннячком, яке так любив цілувати на Ганнусиному носику Василь. А де ж його, Степана, риси?.. Навіть оченята мамині, блакитні, а не його, карі.
Ганна говорила: підростуть хлопчики – зміняться, ось пробачиш! Але йому чомусь ввижалося, що серед рис дружини в обличчях малюків проглядає щось Максимове…
ганні так гірко від чоловікових підозр було, що марніти почала, хворіти, худнула, сама на себе переставала бути схожою. Те щастя, в якому купалися вони колись, наче в прозорому озері, розтануло у підозрах і гризотах, висушилося сварками й недовірою.
Коли у Ганни у містечку під столицею захворіла рідна тітка і запросила її доглянути за собою, пообіцявши відписати будинок, Ганна сказала чоловікові:
– Поїду я з хлопцями. Втомилася тут у селі, втомилася від нас з тобою… Ми давно вже не ті, не справжні, загублені… Нам обом розібратися треба. А ти приїзди до нас, коли тільки захочеш, ми завжди тебе чекатимемо!
Приїздив Степан не часто. А потім і зовсім перестав. Мама Ярина під час одного з візитів до дочки й онуків розповіла, що Степан привів в їхню хату дівицю з сусіднього села.
Розлучення пройшло тихо, Ганна навіть від аліментів відмовилася, нічого від нього не хотіла.
Через три роки лише здалася, відповіла Максимові на його багаторічне чекання. Все ж коли чоловік поруч – легше. Він до них переїхав. Нехай не коханий, але добрий, надійний. Який довіряє й ні в чому не підозрює.
…Приїхала якось з дітьми в рідне село, іноді все ж тягло. Ярина, Ганнусина мати, на той час вже також не сама була, трапився і на її шляху, через багато років після того, як не стало тата, гідний чоловік. Ганна раділа за матір, тішилася, що є тепер і в неї сильне плече поруч.
Йшла рідними вулицями, вдихала повітря, яке любила від народження, яким вони колись дихали разом зі Степанком… Якусь незвичну порожнечу відчувала сьогодні в цьому повітрі. Літо, а в ньому – холодок якийсь, аж моторошний… Дослухалася до себе. Намагалася зрозуміти ці дивні відчуття.
Назустріч – колишня свекруха у темній хустині. Ось і відповідь: не дихає більше цим повітрям Степан. Її Степанко, батько її дітей…
Ганна підійшла до свіжого, уквітчаного горбочка, тримаючи за руки двох десятирічних, однакових з лиця хлопчиків, їхніх дітей.
«Ось ми, Степанку, біля тебе…, – думала гірко. – Як би ж ти тоді повірив, все б могло інакше бути…» Їй так хотілося обійняти його, але цього вже ніколи не буде, хіба уві сні…
Ще три дні погостюють вони у матері й дядька Назара: вона, хлопчики, Максим. А потім поїдуть у затишний будиночок під Києвом, туди, де тепер їхній дім.
Автор – Альона Мірошниченко
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без згоди автора суворо заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
