Ганна все життя прожила в селі, виростили з чоловіком Василем двох гарних дітей. Провела чоловіка на небеса, лишилася сама в хаті.
Років 15 тому дочка і син робили в її хаті ремонт, і тоді Ганна твердо наполягла, щоб не чіпали піч.
– Все робіть, як знаєте, по сучасному, а душу хати не чіпайте! – сказала дітям. Вони послухалися, залишили піч в оселі матері.
Для Ганни ця піч була не просто піччю. Вона була її мамою і бабусею, навіть прабабусею.
Всі вони своїми натрудженими руками, висушеними сонцем і працею на землі, ставили в неї тісто і діставали з неї спечені паляниці, пиріжки, паски і гарбузи. Так робила все життя і Ганна.
Та що там казати, на цій печі вона і з’явилася на світ , – багато років тому зимової хуртовинної ночі, коли всі дороги від села замело.
Піч стала її другом і плечем, на якому Ганна дозволила собі виплакатися, коли після сорока п’яти років разом вона залишилася сама, без свого Василька. Піч гріла її, втішала.
Коли донці Вірі було майже 50, від неї пішов чоловік. Віра повернулася до матері в село.
Благо, робота у неї віддалена, з ноутбуку, а інтернет до матері вони з колишнім чоловіком провели три роки тому, бо коли наїжджали до бабусі Ганни всім сімейством – без сучасного зв’язку зі світом було ніяк.
Ось і знадобилося їй самій. А що їй було в місті робити? Вислуховувати співчуття друзів, натрапляти на спільних знайомих, які опускали очі, не знаючи, як себе з нею вести?
Адже вона тепер – бідна покинута дружина, самотня старіюча жінка, яка ні для чого, окрім як бути нянькою майбутнім онукам, і не годиться.
Вірі нестерпно було в тій квартирі, де вона стільки років була щаслива з чоловіком, а тепер її стіни, здавалося, не давали їй дихати.
Вона залишила квартиру молодятам – дочці і зятю, і поїхала до мами Ганни в село.
Мама старіє, їй віра справді потрібна.
П’ять років відтоді минуло. Коли їхала до мами, Віра навіть не сподівалася на якесь жіноче щастя, здавалося – все вже проминуло для неї.
І молодість, і чоловіки, і все, що з цього витікає.
Їй хотілося тоді лише одного: мовчазної мами поруч, зеленої тиші батьківського саду і потріскування вогню в їхній старій печі. У печі її бабусь, мами, і її, Віри.
Коли почав іноді заходити щось допомогти по господарству її колишній однокласник Богдан, Віра нічого і подумати не могла. Просто чоловік овдовів, діти виїхали з села.
Ось йому і самотньо, ось і радий допомогти старій знайомій, з якою колись обносили сусідські черешні і шовковиці.
А виявилося, що і в 50 можна бути оце такою щасливою, можна бути такими щасливими, як оце вони з Богданом! А мама Ганна лише посміхалася і раділа за донечку, дістаючи зі своєї печі рум’яні вишневі пиріжки.
Вона знала, вони з піччю знали, що в житті Вірочки ще обов’язково зійде тепле лагідне сонечко. Вони ж старі і мудрі, їм видніше.
Ганна вже два тижні не піднімається з ліжка. Що ж, скоро її час.
У печі потріскує вогонь. У її печі. Віра і Богдан біля неї. Не відходять. Вона бачить їх і чує їхні голоси.
Ганна щаслива, бо її Вірочка щаслива. І син, її красень Назар, днями має заїхати зі столиці. Ганна дочекається.
За вікном всіма барвами і пташиними розливами співає весна.
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для Ibilingua.com. Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com