Лікарі розвели руками і Степан повернувся додому. Ще два місяці подарувало їм Небо, які пролетіли так швидко…
***
…Він ніколи її інакше не називав, ні Анею, ні Галею, ні ще там якось. Лише Ганнусею. Сиділи в двох за однією партою, разом закінчили технікум, а потім, коли вже підростала донечка, заочно й університет. Ними всі милувалися, можливо, хто і позаздрив недобрим поглядом. Адже Степана вважали красенем, а її – сірим мишеням. Не розуміли, чого ж він так до неї прикипів.
А сталося те ще в дитинстві. Вони тоді пішли з мамками і бабцями святи вночі паски на Великдень, їм було років по шість.
Третя ночі, холодно, темно, двоє дітей тремтять, притулившись одне до одного у дворі храму, до світанку ще далеко, тільки сріблястий хрестик на церкві виблискує під зірочками…
Степанко зняв рукавички, які в останню мить чомусь наділа на нього мама, хоч і була вже весна, простягнув дівчинці:
– На, вдягни!
Ганнуся наділа теплі, зігріті його ще маленькими ручками рукавички. Стало так добре…
А потім задзвонили радісно дзвони: Христос народився! Люди почали запалювати теплі золоті вогники свічечок у своїх кошиках.
Того світанку народилися ще два вогники у двох маленьких душах, але про це ніхто, крім Бога, поки що не знав…
Пройшли роки, і Степанові руки виросли, змужніли. Виросли і вони самі.
Найбільше, що любила в житті Ганна – це тепло рук свого Степана…
Він працював інженером в їхній місцевій агрофірмі, а Ганна у сусідньому у райцентрі завідувала магазином.
Росла донечка Орися, названа на честь однієї з бабусь.
Коли їм було по 35, дізналися про Степанову хворобу.
Боролися два роки. Потім лікарі розвели руками, а Степан сказав, що хоче додому. Просто додому.
Небо подарувало їм ще два місяці, які пролетіли так швидко…
Вона ніколи його не забуде – те відчуття порожнього світу. Світу, в якому без нього зникло повітря.
А потім Ганна знайшла Степанів лист.
Вона його читала і чула Степанків голос, бачила кохані сині очі на вже пожовтілому обличчі:
«Ганнусю, я не міг тобі цього сказати, ти б не слухала, сварилася б, плакала, я ж тебе знаю. А тепер вже все можу сказати…»
Ганна ковтала солону вологу, цілувала подумки його знане до кожної рисочки-цяточки обличчя, читала далі:
«Послухай мене, Ганнусю, кохана, тільки не перебивай, бо знаю ж тебе. Я не хочу, щоб ти була сама. Ти молода й он яка гарна в мене, наче дівчина ще! Намучилася ти зі мною, і тепер заслуговуєш на щастя. Чуєш? Не сперечайся, а то бачу, як насупила брови. Якщо стрінеться тобі людина, навіть якщо це станеться швидко, не слухай нікого, особливо мою і свою матір! Якщо ти відчуєш, що це твоя людина – будь з ним. Тому що я не хочу, щоб ти була одинока, щоб марніла, тужила, згасала. Я хочу, щоб ти щаслива була, чуєш, Ганнусю! Щоб сміялася, щоб очі в тебе світилися, щоб посмішка грала на обличчі! Ти така красива, коли всміхаєшся!.. Це моя воля, Ганнусю, а я твій чоловік перед Богом, отже ти не можеш мені перечити. А я завжди біля вас з Орисею буду, і завжди любитиму і захищу вас, навіть звідси!»
Ганна тоді довго лежала, скрутившись калачиком на ліжку, здригалася, а десь високо-високо, вчувалося їй, дзвонили сріблясто й ніжно дзвони…
Року не минуло, як вона зустріла Назара. Вдівець, дружина пішла так само, як від неї Степан. Їм не треба було нічого пояснювати одне одному, таке розуміння між ними виникло, такі повага і вдячність одне одному, симпатія, ще щось, що вони не наважувалися сказати вголос, втілити словами…
Степанові батьки, свекруха зі свекром, та і її мати, пошипіли трохи, та й змовкли. Що поробиш? Життя продовжується… От тільки Ганнусею вона не дозволяє Назарові себе називати. Он вчора навіть сама від себе такого не чекала…
– Не називай мене так ніколи, Назаре, прошу!.. – скрикнула, коли почула те «Ганнусю», а потім притулилася до плеча чоловіка, що б згладити свою різку реакцію.
Назар лагідно погладив її по хвилястому волоссю, у якому два роки тому з’явилася перша сивина.
– Заспокойся… Не буду, знаю…
Автор – Альона Мірошниченко
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
