– Я йду від тебе! – зопалу сказав Мирослав, як відрізав.
Неля відповіла мовчанкою, лише підняла було руку, щоб закинути кудись далеко червоні коралі, подаровані Мирославом на першу річницю їхнього подружнього життя.
– Не смій! – його рука лягла на її плече, – Вибач за все, але прикрасу бережи як зіницю ока.
Мирослав знав, що Нелі болітиме, коли він зневажливо збреше їй, що ніколи її не кохав, що вона – не частина його життя, не та, що дарована Богом. Знав, але сказав, відвівши очі в бік. Кілька якихось маніпуляцій біля дверей і Мирослав зник безвісти. Ця підла зрада стала для Нелі не лишень справжнім лихом, а й своєрідною школою життя. От тільки дорогі серцю коралі покійної бабці Іванки нащо лишив?
… Роки минали. У Нелі почалося життя по-новому. Життя, про яке вона давно мріяла: заможний чоловік, діти, не будинок – замок. І все наче прекрасно, хіба що червоні намистинки розлетілися-розгубилися в чотирьох кутках кімнати.
Чомусь пригадався Мирослав – високий, чорнявий, кароокий. Згадала його кирпатого носика і сама собі всміхнулася. Де він тепер? Що з ним? Чому тоді пішов, нічого не пояснивши? Колись він примчався з відрядження несподівано швидко, коли Неля потрапила в біду. Вона була у важкому стані. Лікарі безпорадно розводили руками, натомість Мирослав, хапаючись за останню надію, боровся до останнього. Розпродав усе спільно нажите майно, щоб закупити необхідні медикаменти, але й цього було замало.
Наглядав за дружиною цілодобово, розмовляв з нею, розповідав про події, які відбуваються в селі, читав їй газети, книги… Хоч і став бідним як церковна миша – залишався оптимістом. Навіть у день першої річниці їхнього весілля Мирослав, у знак дарунку, підніс лежачій дружині унікальні старі коралі, які понад століття були символами-захисниками його баби Іванки.
– Так просто я тебе на той світ не відпущу, – сказав він між іншим, одягаючи на лебедину шию Нелі червоні коралі.
І не відпустив. От тоді Мирослав й зрозумів, вловлюючи на собі чиїсь задивлені очі, що на його бік, крім Божої ласки, стали ще якісь сили.
– Я довго спала? – зашепотіли сухі Нелині губи.
Від напливу ностальгійних почуттів, защеміло у серці. Неля розуміла, що Мирослав – минуле, проте вагома частина її життя. Але думка про його нетактовний вчинок, ятрила Нелі душу. А тепер… А тепер у неї є щаслива сім’я, наче в нагороду за зраджене кохання. Неля зовсім не прагнула знайти Мирослава. Та й навіщо. А тут ще й тітка Рома дуже застудилася, мусила своєчасно госпіталізувати аби максимально запобігти ускладненню хвороби – як-не-як єдина Нелина родичка.
Приходила до улюбленої тітки чи не щодня. Якось одного разу Неля вкотре поспішала до тітки Роми на відвідини, теліпаючи в руці величезний пакет смачних наїдків. Глянувши в другий бік на знайомого лікаря аби привітатися, не повірила власним очам. Біля нього стояв, утупивши очі в підлогу, немов з хреста знятий Мирослав. З його блідого обличчя, було видно, що він недавно плакав. Неля хотіла зникнути, розтанути наче марево, але цікавість взяла гору.
– Мирославе? – звернулася, і слово затремтіло в повітрі.
Змарнілого Мирослава наче струмом вдарило – зніяковів і відвернувся.
– Що з тобою сталося? – Неля закліпала очима. – Чому тоді пропав невідомо куди? Чому відрікся від мене?
Мирослав зітхнув і з його очей градом полилися сльози:
– Неля, люба, бо не хотів бути обузою для тебе.
– Якою обузою? – Неля засипала запитаннями. – Що ти вигадуєш?
Переминаючись з ноги на ногу, Мирослав зрозумів, що у нього немає вибору і доведеться сказати Нелі правду, адже тепер йому нема чого втрачати.
– Ну, – затинаючись почав, – Розумієш, Нелю, любив тебе дуже, тому й покинув. Пожалів.
– Ти про що? – Неля не розуміла в чім річ.
– Тоді лікарі мені поставили діагноз… Я тобі цього не став говорити, адже нащо тобі розумній, вродливій, перспективній ходячий – хворий? Ти варта кращого, – Мирослав низько опустив голову, ховаючи свої карі вицвілі очі.
І враз усе стало на свої місця. Осінь плакала дрібним дощем. Неля разом з нею.
– Ти не носиш червоні коралі, ті, що я тобі подарував… – між іншим зауважив Мирослав.
– Мирославчику, те намисто розірвалося і всі намистинки погубилися, – Неля, схлипуючи, витирала заплакані очі. – Грець з тим намистом, ти краще про себе розкажи.
Мирослав важко зітхнув:
– Ти не повіриш, але те намисто – щось набагато більше ніж просто прикраса. Моя бабуся з ним Другу світову пройшла, розповідала, що воно не раз їй життя рятувало, бо є могутнім магічним талісманом, символом зв’язку між поколіннями.
Неля лише знизала плечима, мовляв правда це чи вигадка, сам Бог знає.
– Жити мені залишилося якісь лічені хвилини, тож виконай моє останнє прохання – збери докупи те намисто, нехай воно буде символічним оберегом тепер уже твого роду, – Мирослав майже плакав, ніжно гладячи Нелю по спині.
Настала осінь. В цей час і відійшов у вічність коханий Мирослав. Пішов, як і колись, не сказавши ні слова…
Неля попрощалася з коханим чоловіком за всіма звичаями та церковними канонами, адже Мирослав для неї був не тільки ідеальним чоловіком, а й гармонійним довершенням її самої.
Втрачені коралі Неля віднайшла та вишила пишне деревце роду – калину, оздобивши її масивні кетяги червоними намистинками, що символізували життя. Тепер вишита картина-оберіг красується у широкій вітальні Нелиного дому, як найдорогоцінніша сімейна реліквія на добрий спомин про колишнє.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне –zno.if
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
