iBilingua

Я була восьмою дитиною у сім’ї. Мені пощастило, бо всі мене бавили і доглядали, коли була маленькою. Час минав, батьки працювали у колгоспі, тай не помітили, як ми усі виросли.

Порозлітались з батьківської хати діти – усі мріяли жити в місті, бо наше село знаходиться далеко від засобів сполучення, маршрутка їздила два рази на день, а якщо вийде з ладу, то пішки потрібно йти, аж шість кілометрів. Тому мої сестри і брати хотіли кращого життя.

Я залишилась сама з батьками, дуже переймалась, як буду у тому селі жити: поля, городи, господарка – це все не для мене!

Взимку був такий випадок, коли тато занедужав – потрібно було їхати в лікарню. А в цей день була сильна хурделиця. Жоден транспорт не поїде.

Мама тоді побігла до сусіда: “Петре, виручай! Василя потрібно завести до лікаря. Запрягай коней у сани якнайшвидше!”

Тоді ми тата врятували, але після того випадку зрозуміла – наше село відірване від цивілізації. “Вибирайся, Галю, звідси”, – подумала я.

Перший важливий крок, який зробила – пішла вчитися у харчовий технікум, жила в гуртожитку. Місто мене змінило, побачила інший рівень життя. Коли приїхала на вихідні додому, то сказала батькам: “Мамо й тато, я вирішила після навчання ще ходити на підзаробіток. Мене подруга Ганя кличе у кафе!”

“Галю, я тобі не бороню, але ти не готова ще до таких змін!”- казала мама.

Не хотіла слухати нікого, робила, як знала.

Моя подруга Ганя жила у тітчиній квартирі. Восени у неї день народження – запросила і мене. Мені було цікаво хто буде, як це буде.

До подруги прийшло багато друзів, а серед них був Гнат – такий кремезний і мужній (боксом займався). Як дізналася потім, живе поверхом вище у тому ж будинку, що й Ганя. Він тоді усім гостям влаштував справжнє свято: приніс колонки і ми танцювали до вечора. Весь дім “гудів” від музики.

З того часу ми з Гнатом разом. Моя мрія – вирватись із села – здійснилася! Та з одної “клітки” я потрапила в іншу… Спочатку Гнат був уважним до мене та добрим, а потім змінювався.

Мій день залежав від його настрою. Я мала догоджати Гнатові: готувала те, що він хотів, з роботи мала прийти вчасно, не можна було затриматись. Не раз черга була у магазині – вчасно не приходила. Чоловік дуже нервував. У нього починались якісь зриви.

Я ж не знала спершу – це наслідки – боксу. (Зрозуміла це, коли було пізно). Одного разу захотів вареників. Я мала їх зробити швидко, щоб не при ньому, бо не любив, коли борошно всюди розсипане і багато брудної посуди.

Тоді дуже переживала, щоб тільки Гната не розлютити. Швидко зробила вареники, зварила їх, все прибрала. І дзвінок у двері! Гнат прийшов!

“Любий, як ти вчасно, все встигла! Вареники смачні! Мий руки і сідай їсти!”

Що тоді було…

Читайте також: Віра була недовольна: “Надю, так нечесно, я теж маю право на цю хату, мені важко жити в невістках, давай продамо батьківський дім, гроші поділимо, кожна купить однокімнатну квартиру у місті!” Від слів Віри мені стало недобре: “Сестро, як ти можеш так говорити, ми ж тут виросли, тут минуло наше дитинство, думаю, мама була б проти!”. Тоді образилась на мене Віра: “Якщо ти така мудра, то ноги моєї більше тут не буде на тому подвір’ї!”

Його горнятко не стояло на місці, як почав чіпатися: “Яка ж ти нехлюя, скільки тебе маю вчити, що всі речі став на місце! Селючка ти є і будеш!”

Такі вислови в свій адрес чую постійно. В такому “середовищі” живу, виходу нема ніякого. Дітись теж не маю куди.

Змирилися, часто “стискаю зуби” і мовчу. Так і живу вже п’ятнадцять років у шлюбі! Не знаю чи живу взагалі, чи так маю жити до старості?

Автор – Наталя У.

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua