fbpx

Господиня йшла з життя. Старенькій Василині було майже 90. Він сидів і згадував: ось пшеничнокоса і волошковоока господиня молода – тільки дружиною в дім увійшла, ось вже дітлахи бігають, а ось – і бабуся. Зачаївся на грубці в кутку, і сопів, сопів… А хотілося плакати. Просто хотілося плакати

Домовик сидів біля печі і важко зітхав – господиня йшла з життя. Старенькій Василині було майже 90.

Раніше спритна бабуся останнім часом не вставала з ліжка, роки брали своє.

Домовик сидів і згадував: ось пшеничнокоса і волошковоока господиня молода – тільки дружиною в дім увійшла, ось вже дітлахи бігають, а ось – і бабуся.

І завжди охайна, привітна і дуже господарська. Домового любила і чомусь кликала Мефодій, а іноді і Федьком. Завжди ставила під грубку блюдце з молоком, а то і шоколадну цукерочку клала у свята.

Зараз дім немов осиротів.

Навіть кіт Степан це відчуває. Хоча і живе тут поки син господині, а все одно не те…

Щоночі Мефодій підходив до ліжка і дивився з тривогою на господиню і полегшено зітхав: жива ще.

Незадовго до хвороби вона ніби побачила його і сказала:

– Федь, ти вже нових господарів не ображай, якщо будуть. А то я на той світ – і хата за мною слідом. А я цього не хочу, будинок хороший, та й ти живеш. Допомагай їм, добре?

Ніч за вікном, та й грудень на дворі. Холодно сьогодні і якось незатишно. О півночі пробив годинник.

Раніше Мефодій його любив, з його цоканням оселя ніби оживає. А зараз, здавалося, стрілки відраховують останні години його Василини…

До ранку старенької не стало.

Домовик зачаївся на грубці в кутку, і сопів, сопів… А хотілося плакати. Просто хотілося плакати.

Після поминок сусідка баба Маня поставила під піч блюдце з частуванням:

– Нехай пом’яне. Василинка завжди йому блюдце з молоком ставила.

От і все.

Хата спорожніла, осиротіла.

Всі розійшлися, роз’їхалися. Годинник зупинили, кота сусідка забрала. Сумно, тихо…

Це була найдовша зима у Мефодія. Днями він відсиджувався на холодній печі, а вночі бродив тими ж холодними і мовчазними кімнатами Василининої домівки.

Зрідка виходячи на вулицю, він обходив двір, а потім сидів на засніженому ганку, з тугою дивлячись на вогні у вікнах сусідніх будинків.

Він знав, що в селі є хата без домового, але не йшов – обіцяв господині за будинком дивитися.

Кіт теж наганяв тугу, часто навідувався у двір і кричав у двері.

…Все змінилося навесні. В середині травня до будинку Василини під’їхали дві машини. З однієї виліз син господині, а з іншого – жінка років шістдесяти і молодий чоловік.

Домовик з жадібністю і цікавістю поглядав у вікно.

– Ось сад, тут п’ять яблунь, смородина і малина є – пояснював син господині. Зайшли у двір – тут ось сарай. Раніше мама козу тримала, а зараз все дровами закладено. Навіть трохи вугілля в брикетах є. Ну, ходімо в дім?

Будинок приїжджим сподобався: чистенько, затишно, хоч і пахне сирістю.

– Та нам на літо зняти, у нас дачі немає…

– Та мені теж хати шкода – я тому і оголошення дав. Доглядати мамину домівку нікому. Я у матері один залишився, та й то на заробітки на Захід на півроку їду, а дітям і онукам будинок не потрібен. В погребі і картоплю, і все знайдете. Газ в балонах є. Телефон мій у вас є. Живіть!

Коли вже виходили, жінка дістала з кишені цукерку і поклала на піч.

Чоловік помітив, посміхнувся:

– Мама так робила. Казала – домовому.

Домовик знову залишився сам, але ненадовго. Через три дні знову під’їхала машина.

Крім молодого чоловіка і тієї жінки, з машини вийшли дівчинка років шести і її мама.

Дівчинка з цікавістю озиралася на всі боки.

– Бабусю, а ми тепер тут жити будемо?

– Так, тут і проведемо літо. Давайте сумки вивантажувати, а то справ багато!

Мефодій з цікавістю і радістю спостерігав, як оселя Василини поступово оживала.

Затопили піч, щоб прогріти будинок. Винесли сушити подушки, перини, долівки познімали і фіранки – щоб випрати.

Робота кипіла: все милося витрушувалося.

Домовик дізнався, як усіх звуть: старшу жінку Ганна Михайлівна, син – Андрій, невістку – Олена, а внучку – Ніночка.

Увечері втомлені сіли вечеряти. Ганна Михайлівна навіть встигла напекти млинців. Сім’я сиділа, тихо перемовлялися, обговорювали, що ще завтра треба зробити. Перед тим, як лягти спати, Ганна Михайлівна поставила під піч блюдце з чаєм і шматочок млинця поклала:

– Вибач, господар, молока сьогодні немає.

Коли всі поснули, домовик тихенько пройшовся по дому, довго стояв перед старим годинником. Він знову йшов і відбивав час, хоча Андрій сумнівався, що він піде. Але стрілки радісно цокали.

Вперше за довгі місяці туги і самотності домовому було добре і спокійно.

Через день Андрій і Олена поїхали, а маленька Ніна з бабусею залишилися. Життя в домі і у дворі тривало.

Прийшов навіть кіт Степан, спочатку дичився, але через три дні навіть дозволив Ніні себе погладити. І зараз, задоволений життям, розвалився на ганку.

Постояльці прижилися, перезнайомилися з сусідами, почали брати у них молоко. Прибрали потихеньку сад, насіяли всюди квітів, за сараєм знайшли баньку – ще хорошу. Встигли скопати і засадити грядки, під цибулю-огірки.

І щодня Анна Михайлівна ставила під піч блюдце з молоком.

Одного разу Ніночка запитала:

– Бабцю, а ти навіщо це робиш? – бабуся посміхнулася.

– Хазяїну оселі ставлю. Дім бачиш, який хороший, і скільки ми всього вже переробити встигли – це домовик нам допомагає, – внучка, погоджуючись з бабусею, закивала русявою голівкою.

– Буває так, що будинок і чистий і багатий, а незатишно в ньому. Там або домовика немає, або не дивиться він за ним. А є хати старі, біднуваті, але зайдеш – і йти не хочеться. Значить, господарям, він, домовик, допомагає. Ось і треба його пригощати. Заслуговує!

– А якщо я йому цукерку дам, допоможе? – Ганна Михайлівна посміхнулася.

– Допоможе, він зрадіє. Тільки вимагати не можна у нього нічогго, а ось попросити – можна. Так мене моя бабуся колись вчила.

Ніна подивилася на грубку:

– А кличуть його як? У нього ж ім’я є?

– Є. Час прийде, він сам підкаже.

Через два дні внучка знову запитала про ім’я домового. Бабуся сказала:

– Ось яке сьогодні чоловіче ім’я почуємо від чужих людей, так і будемо кликати.

Весь день Ніна чекала хоч якихось гостей, але ніхто не заходив. Тільки ввечері до них завітала дівчина.

– Ой,доброго вечора. Я внучка баби Мані, ми вчора приїхали. Кота з собою возимо, а він кудись сьогодні втік. До вас не забігав? Великий такий, димчастий, Мефодієм звуть.

– Ні, у нас тільки свій – Ганна Михайлівна показала на стілець, де спав кіт, – а чужого наче не було.

Коли дівчинка пішла, Ніна кинулася до бабусі:

– Бабусю, ти чула? Мефодій! Домовичка нашого Мефодієм кличуть!

Домовик на грубці посміхнувся і вирішив пошуміти, мовляв, з ім’ям вгадали.

…Один день змінював інший, Мефодій звик до нових мешканців Василининої хати і вже не уявляв дім без них.

Андрій з дружиною приїжджали на вихідні. Полагодили ганок, підправили баньку. Навіть стіл Андрій зробив на вулицю, і тепер вся сім’я збиралася вечеряти у дворі, під кущем черемхи.

Мефодій зауважив, що Ганна Михайлівна стала задумливою, вона робила справи, поралася з онукою і про щось думала.

І ось  в один з приїздів сина завела розмову.

– Андрію, Олено, мені треба з вами поговорити. Я хочу залишитися тут жити. Вам в місті і без мене добре, я тільки заважаю.

– Мамо!

– Почекай, дай договорити! Я багато думала. Я втомилася від міського життя. Я ж сільська, тільки села мого вже немає. А тут мені добре. Грошей у мене небагато є, і я думаю викупити будинок. Тут магазин є, фельдшер є, пошта, сусіди хороші, райцентр поруч. А вам сами пожити треба, може, ще дитину народите. А до мене приїжджати будете по можливості, їхати ж всього три години.

Розмов в той вечір було багато, але Ганна Михайлівна залишилася на своєму, хоче жити тут, в селі.

Ну, раз тут, то наступного разу діти їй собаку привезли: капловухе цуценя, на трасі підібрали. Назвали Тузиком.

Домовик радів: двм Василини знайшов господарів!

Тихо зітхнувши, Мефодій зліз з печі і пішов бродити кімнатами. Кіт Степан, відчувши його – зашипів.

– Тихо ти, – зашипів у відповідь домовик, – будинок разбудиш.

Він подивився на годинник – перша година ночі.

Поплентався до шифоньєра, знайшов клубок пряжі – Ганна Михайлівна загубила, Ніні кофточку в’язала –  поклав на видне місце. Пішов далі. Дійшов до ліжка Ніни, поправив ковдрочку, яка майже сповзла.

Нахилився, підняв ляльку, а то завтра наступить, коли вставати буде. Дивна якась: довга, худа, одні руки і ноги. Ніна її Барбі називала.

Треба завтра на горищі пошуміти (господиня там ще не розбирала), там ціла скриня з іграшками, буде чим Ніні гратися.

Добре!

Оселя – жива!

Господарі є, можна і молока з пирогом поїсти.

І Мефодій тихенько пішов знову під грубку – частування стоїть і якийсь Чупа-чупс Нінин на додаток – хороше дівча, ця Ніночка, як і її бабуся. Як і всі вони, нові господарі Василининої хати.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page