Говорять, час лікує. Але це не завжди так! Прости нас, Оленочко…
Хочу поділитися з вами історією, яка не дає мені спокою вже кілька років.
Сталося це, коли я вчилася на третьому курсі університету. Викладачі намагалися вивчити з нас кваліфікованих правоохоронців, а ми, студенти, в свою чергу, намагалися зробити вигляд, що у них це виходить. Ну, щоб нашим педагогам приємно було.
Як і годиться, жили в гуртожитку. Життя було не цукром, але веселе. Всі радощі й прикрощі ми переживали всім гуртожитком, всією нашою дружньою компанією. З теплотою згадую ті студентські роки…
Жила зі мною в кімнаті дівчина Олена, яка не особливо вписувалася в нашу компанію. Вона була дещо зарозуміла, зарозуміла, егоїстична і ніколи не пропускала шансу підстьобнути кого-небудь і звеличити, поставити себе вище за нас. У неї були заможні батьки, а вона – єдина у них дитина. Так її, видно, виховали.
Хоч ми і ділили одну кімнату на двох, подружками ми не були. Спілкувалися тільки з приводу побутових моментів або з навчальних питань. Але, бувало, проскакувало в Олені щось людяне, і тоді ми з нею розмовляли, ділилися переживаннями. І ось після чергового прояву дружби я вмовила Олену піти зі мною на день народження подруги, яка жила поверхом нижче. Оленка довго опиралася, але все-таки погодилася.
…Святкування було в розпалі, Олена поводилася компанійськи. Ось тільки до кінця застілля перебрала вона трохи з алкоголем і її штучний образ привітної дівчини з неї злетів, вона знову стала сама собою.
Олена почала хамити, грубила, глузувала з усіх, поки не заснула прямо за столом. Хлопці віднесли її на ліжко і застілля продовжилося. Всі почали розходитися і залишилися одні дівчата, ми прибрали зайве зі столу і сіли допивати вино. Базікали, сміялися, і тут одна з дівчат згадала про Олену і запропонувала провчити її.
Мені не хотілося брати в цьому участь і зі словами: «Робіть, що хочете, але я умиваю руки», я пішла.
Прокинувшись вранці, Олени в кімнаті я не побачила.
Я пішла на пари сама, вирішивши, що вона вже пішла, але і там її не було. Дівчата з групи сказали, що вона рано вранці пішла і, сміючись, поділилися планом помсти.
Всі знали, що вона берегла себе для одного єдиного. План визрів миттєво: вирішили імітувати втрату того, що вона так берегла. Розбили яйце, відокремили жовток, в білок додали червоної гуаші і отриманою рідиною намазали простирадло… Як вона пішла додому вранці, бачили всі.
Після навчання я йшла і думала, як розповім це все Олені, я вважала, що треба їй розповісти про дурний розіграш. Якою б вона не була людиною, та на таке не заслуговувала.
В кімнаті було тихо і темно. Олена лежала на ліжку і мовчала, я підсіла до неї: «Лєн, ти спиш?», – запитала тихо я.
Вона мовчала. Я знала, що вона прикидається, тому що вона завжди так робила, коли не хотіла розмовляти, і продовжила: «Ну, не ображайся, я тобі зараз дещо розповім. Тут така справа, я щодо вчорашнього», – і я доторкнулася до неї. Сльози бризнули у мене з очей: Олена була холодною…
Я подзвонила в поліцію, природно, ніхто з подруг не розповів слідчим про їхній жарт над Оленою, тому що нас би відрахували з університету. Через два дні нам сказали, що вона, виявляєтся, хворіла і готувалася до операції. Ми забрали у неї все, позбавили майбутнього…
«Час лікує» – так говорять зазвичай, але він йде, а нічого не змінюється. Прости нас, Оленочко!..
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!