— Грошей на садочок немає, Ярославе, і твоє “пошукаю роботу” не годує сина! — сказала я, ховаючи обручку в кишеню перед виходом до ломбарду.
Цього місяця грошей не вистачило навіть на садочок. Раніше я пробувала різні способи – від позик у подруг до підробітків ночами, коли малюк уже спав. Але тоді не було з чого додати. Садочок коштує дванадцять тисяч гривень, а відмовитися від нього я не могла – потрібні були ці кілька годин на день, щоб хоч якось заробити на життя.
Я увійшла до квартири з важкою сумкою, наповненою продуктами з найдешевшого ринку. З порога мене зустрів знайомий безлад: Ярослав розвалився на старому дивані, в спортивках, з телефоном у руках. На екрані мерехтів черговий серіал про пригоди героїв, які завжди все вирішують одним махом. Поруч валявся недопитий чай і тарілка з крихтами від бутербродів, які я залишила йому зранку.
— Можеш хоч посуд помити? — кинула я, струшуючи з плечей сумку.
— Планував, чесне слово. Тільки серія затягнулася, — відповів він, не відриваючи очей від телефону.
Я поставила сумку на кухонний стіл і почала розкладати покупки: хліб, молоко, трохи овочів. Все куплене з розрахунком на кожну гривню. Перевіряла акції, торгувалася з продавцями, обирала найменше. Звичайна рутина.
— А ти чим займався сьогодні? — запитала я, хоча відповідь знала наперед.
— Надіслав одне резюме. І подзвонив щодо вакансії на складі, але там сказали, що вже закрили набір.
— Одне резюме? За весь день?
Він знизав плечима і нарешті глянув на мене з дивана.
— Я ж стараюся. Ніхто не бере без стажу. Всюди хочуть «зразу», на тимчасовку, за копійки.
— А мені здається, тобі зручно вдома сидіти. З дитиною на руках, рахунками і садочком – я бігаю, як вихор. А ти вже пів року у «відпустці».
Він замовк. Я сіла за стіл і розклала папери з рахунками. Не вистачало дві тисячі гривень. Пробігла очима по речах навколо. Телефон? Необхідний. Ноутбук? Для роботи. Залишилася одна опція.
— Знаєш що? Завтра продам обручку.
— Серйозно? Вона ж така гарна… — пробурмотав він.
— Не гарна. Безглузда, — відповіла я без жалю.
Я стояла перед дзеркалом у передпокої, крутячи на пальці обручку. Вона блищала тускло, як нагадування про той день, коли ми обіцяли один одному вічність. Тоді Ярослав мав роботу на фабриці, ми планували майбутнє. А тепер? Тепер це просто шматок металу, який міг врятувати нас від боргів за садочок. Син, Андрійко, спав у своїй кімнаті.
Наступного ранку я вийшла рано, поки всі ще спали. Ломбард на околиці району виглядав так само сіро, як і мій настрій. За прилавком сидів чоловік середнього віку з тьмяним поглядом. Я простягнула йому маленьку коробочку.
— Золото? Якої проби? — запитав він байдуже.
— Ось сертифікат з оцінкою, — подала я папірець.
Він оглянув камінь під лупою, зважив.
— Чотири тисячі п’ятсот гривень.
— Тільки стільки? — здивувалася я.
— Сентименти не враховуємо, пані.
Я взяла гроші в конверті й вийшла на вулицю. Сонце сліпо блищало, але в середині стискалося щось важке. Не шкода обручки – шкода, що наше життя дійшло до такого. Повернулася додому з пакетом свіжих булок, щоб хоч якось скрасити день.
— Продала? — запитав Ярослав з дивана, навіть не підвівшись.
— Продала, — підтвердила я, наливаючи воду в чайник.
— І вистачить на садочок?
— Вистачить. І на комуналку трохи додасть.
Він важко підвівся і сів навпроти за стіл.
— Я не з тих, хто хоче сидіти склавши руки.
Я глянула на нього мовчки.
— Може, якби ти допомогла з резюме… Знаєш, як його скласти. І якийсь курс онлайн…
— А комп’ютер? Думаєш, він сам себе окупить? Моя робота – не забава. Кожна хвилина коштує грошей.
— Гаразд… Але у вихідні?
Я похитала головою.
— У вихідні я прибираю в сусідів і веду облік для клієнтки. Ти теж можеш щось зробити. Хоч щось.
Він дивився на мене довго, мовчки.
У п’ятницю ввечері подзвонила подруга Оксана. Вона мала термінове замовлення на редагування тексту для сайту, але її донечка занедужала.
— Ти впораєшся за два дні. Тисяча гривень чистими, — сказала вона просто.
— Беру, — відповіла я миттєво.
Ввечері я сиділа за кухонним столом, заваленим паперами й порожньою чашкою кави. Андрійко вже спав, а я намагалася встигнути до дедлайну. Ярослав зайшов, тримаючи в руках чашку з чаєм.
— Чим займаєшся?
— Редагую статтю. На завтра мусить бути готова.
— Може… я чимось допоможу?
Я здивовано підвела очі.
— Чим саме? Шукати помилки з тим, хто навіть газети не читає?
Він замовк на мить, але не пішов.
— Правду кажеш, — пробурмотав. — Але може, резюме моє переробиш? Як закінчиш.
— Серйозно? Нарешті?
— Серйозно. Мене дратує, що ти ночами сидиш, а я байдикую.
Я всміхнулася крізь втому.
— Тільки зараз це тебе дратує?
— Насправді? Так. Коли обручку продала, до мене дійшло. Що ми вже нічого не маємо.
Я встала й узяла блокнот.
— Добре. Завтра ввечері сядемо. За умови, що ти прибереш кухню й випрасуєш білизну.
— Тільки й того?
— На початок. Потім про інше поговоримо.
Він кивнув. Вперше за довгий час я відчула іскру надії.
Суботній вечір почався непогано. Андрійко заснув без капризів, кухня блищала чистотою, білизна лежала складеною стопками. Ярослав сидів поруч із мною за ноутбуком – це здавалося дивним, ніби з іншого світу.
— То як це писати? — запитав він, клацаючи мишкою по порожньому файлу.
— Почнемо з того, де ти працював.
— Ну… спочатку на складі в знайомого, потім охорона, а останнім часом на будівництві.
— Гаразд, це можна використати. А навички? Що вмієш?
— Молоток тримати, — пожартував він.
Я строго глянула.
— Я серйозно.
— Добре… Укладаю бруківку. Трохи фарбував у фірмі минулого року.
— Бачиш? Уже є база. Тільки не пишемо «тримаю пензель», а «досвід у фінішних роботах».
— Звучить солідніше, — погодився він.
Ми писали разом понад годину. Зробили паузу на чай, посварилися раз про орфографію й удруге – чи варто згадувати школу, якої він не закінчив.
— Знаєш, — раптом сказав він, — смішно, але вперше хтось мені в такому допомагає.
Я замовкла, здивована.
— Тепер лиш одне, — сказала я, зберігаючи файл. — Надіслати кудись.
— Завтра візьмуся. Клянуся.
Я не відповіла. Не хотіла вірити в чергові слова. Але вперше за місяці в душі ворушилося щось тепле.
Минуло сім днів. Я сиділа з ноутбуком на колінах, підбиваючи звіти для клієнтки. Ярослав увійшов з кухні, тримаючи телефон.
— Надіслав шість резюме, — сказав, сідаючи поруч. — До транспортної компанії теж. І до двох магазинів.
— Ого, аж шість? — я підняла брови.
— Не віриш?
— Вірю. Просто… це новина.
— Сьогодні один відповів. Запрошують на співбесіду в середу. Склад, дві зміни. Тимчасовий договір на старті.
— І що?
— І піду. Звичайно, піду.
Я кивнула. Не хотіла робити з цього свята, але всередині щось розслабилося. Може, це просте «піду», але краще, ніж «подивлюся».
— А Андрійко? Садочок ще на місяць оплачено. Потім вирішимо, що далі.
— До того часу впораюся. Якщо візьмуть, додам зміни.
— Це вже крок. Але не чекай чудес. Треба планувати акуратно.
— Розумію, — тихо сказав він. — Я не хотів, щоб так склалося. Думав, саме розсмокчеться.
— Нічого само не розсмокчеться. Все тримається на клеї. І іноді доводиться віддати те, що дороге.
Він уважно подивився.
— Жалієш, що продала?
— Ні. Обручка – то шматок заліза. Садочок важливіший за спогади.
Він криво всміхнувся.
— То, може, колись нову куплю.
— А може, просто оплатиш рахунки. Поки що це найкращий подарунок.
Середа минула спокійно. Він повернувся зі співбесіди втомленим, трохи згаслим. Сів за стіл, витяг з кишені брошуру про безпеку праці.
— Взяли, — сказав, простягаючи папір. — На випробувальний. Три тижні, потім вирішать.
— Чудово, — спокійно відповіла я, хоч серце закалатало.
— Поки по шість годин на день, плюс ночі.
— Добре. Це вже початок. Коли старт?
— З понеділка. Зранку.
Я кивнула, відсуваючи чашку.
— Треба організувати, хто забере Андрійка з садочка. Якщо в мене замовлення, може, Оксана підставить плече. Чи твоя мама?
— Запитаю її. І… ще хотів сказати, — завагався він. — Дякую, що не вигнала. Знаю, могла.
— Знаю, — тихо відповіла я. — Сподівалася, що візьмешся до розуму.
— Більше не мусиш нічого продавати. Старатимуся.
Я не відповіла. Просто встала, вимкнула світло на кухні й сіла на диван. Він приєднався за хвилину. Андрійко спав у сусідній кімнаті. А я вперше за місяці відчула, що не самотня в цій боротьбі. Не мала обручки. Не мала заощаджень. Але мала тишу. Хоч ненадовго.
Та чи надовго? Понеділок настав, і Ярослав пішов на першу зміну. Я відвела Андрійка до садочка, де вихователька тепло посміхнулася, не знаючи про наші приховані драми. День минув у вихорі замовлень: редагування, переклади, дрібні правки для сайтів. Гроші крапали повільно, але стабільно.
Ввечері він повернувся з запахом пилу й поту. Роззувся в передпокої, кинув куртку на стілець.
— Втомився, — пробурмотав, падаючи на диван. — Але нормально. Начальник нормальний, хлопці теж.
— Як перше враження? — запитала я, подаючи тарілку з вечерею.
— Звикну. Платять обіцяне за зміну. Якщо протримаюся, додадуть.
Я кивнула, сідаючи поруч. Андрійко грав іграшками на килимку, бурмочучи собі під ніс пісеньку з садочка.
— Треба подумати про майбутнє, — сказала я. — Садочок – це тимчасово. Андрійко росте, потрібен план.
Він ковтнув їжу й глянув на сина.
— Може, я візьму другу роботу. Або ти зменшиш фріланс, коли я стабілізуюся.
— Не зменшу. Це моя частка. Але разом можемо більше.
Він усміхнувся вперше за тиждень по-справжньому.
Тижні летіли. Ярослав тримався: встав рано, повертався пізно, але з грошима в кишені. Ми почали відкладати – по двісті гривень на тиждень, але це було наше. Андрійко сміявся голосніше, а я спала міцніше. Одного вечора, коли ми гуляли парком, він узяв мене за руку – там, де колись блищала обручка.
— Знаєш, я зрозумів, наскільки ти сильна, — сказав тихо. — Без тебе б не впорався.
— Ми разом, — відповіла я. — Але не забувай: сила – в обох.
Він стиснув мою долоню. Вітер шелестів листям, а попереду чекало невідоме. Чи витримає він ритм? Чи не повернеться до старого? Я не знала. Але вперше вірила, що можемо.
А ви, дівчата, як би вчинили на моєму місці? Чи пробачили б, якщо б він змінився? Чи знайшли б сили почати все з чистого аркуша, чи шукали б виходу самі?
