Двері відчинилися несподівано. Пригнувшись, щоб не вдаритися об одвірок, увійшов молодий чоловік.
Старенька вгляділася, злякано скрикнула, кинулася назустріч і повисла у нього на руках.
Він доторкнувся губами до її білої сивини, сказав добродушно:
– Знову горе – син приїхав.
Мати плакала, безпорадно розмазуючи по обличчю сльози. Потім засоромилася своєї слабкості, сліз своїх і все ще схлипуючи, нерішуче засміялася. Підняла до сина очі і ще раз своїми старенькими руками обняла сина.
– Синочку! Несподівано… Боже мій, думаю… Чи ти, синку?! – І знову заплакала.
Йому стало шкода її… старості, її самотності і він погладив по плечу.
– Ну-ну… Приїхав, приїхав ось.
Проходячи в світлицю, знову пригнувся. Мати охнула з жалем:
– Низько тобі! – І раптом заметушилася: – Та що ж це я?! З дороги поїсти треба, а я!
– Не треба нічого. Не треба. Я не голодний, – сказав він поспішно, тому що тільки-тільки залишив ресторан швидкого поїзда. Через цей ресторан, він мало не проскочив станцію.
Мати замахала руками:
– Та що ти! Що ти! – І заметушилася, човгаючи ногами.
Він приречено зітхнув.
Поки мати збирала на стіл, розкрив валізу, дістав із дна в’язану хустку, згадав, як дружина, проводжаючи його у відрядження, говорила: «Заїдеш якщо на зворотному шляху, віддай. Всеодно не ношу – колір якийсь». Подумав з досадою: «Можна б спеціально купити що-небудь. Ех, егоїсти ми. Всі ми егоїсти».
Він виніс, накинув на плечі матері.
Мати притулилася до нього – маленька, сухенька.
– Дякую, синку! – змахнув щасливу сльозую. – І подарунків не треба – приїжджав би частіше! – Чомусь злякано кліпала, ніби здогадувалася, що він заглянув до неї так, проїздом. – Листів і то чекаю-чекаю, а тут! А роки-то мої якісь – думала, що не побачимося більше.
«Ех, егоїсти ми», – знову засмутився він і запитав:
– Господарство як? Будинок?
– Нічого, – сказала мати, – вже яке господарство тут.. Дах ось тільки продірявився маленько.
«Ех, – подумав він, – давно адже грошей послати збирався та не виходило все. Те свято, то так гості, відпустка не гірше людей провести хочеться. А тут ще кінокамеру цю купити надумав – бачки, хімікати, плівка… »
Згадав про новеньку «Ладу», приховану в валізі, і як буде проявляти, а потім прокручувати відзняту у відрядженні плівку, відчув нетерплячий свербіж в пальцях і відразу уявив собі свою зручну квартиру з ванною, з гарячою водою, з тільки що обладнаній проявочною лабораторією в коморі і від задоволення кахикнув.
– Ну, сідай, сідай, – сказала мати. – Зголоднів з дороги-то, поїж, все як ти і любив…
Їсти йому не хотілося, але він сів. Мати впритул підсунула до нього чорну сковороду з жовтою яєчнею і хліб великими скибками… йому знову стало шкода матір, з цим її напівсирим хлібом, з цим її жалюгідним частуванням і він знову згадав про своє місто, про дружину, про її умінні накривати стіл.
– Я все хочу запитати – і боюся, – сказала мати і почекала, ніби сподівалася, що і без питання він зрозуміє її, і відповість, – і заспокоїть, але він мовчав, і вона висловила тривожить її думку: – Надовго чи?
– Побуду…
– Так-так, – заспішила мати, наче виправдовуючись за свою нав’язливість. – Вже ти сам знаєш… Вже не можна так не можна, вже ти сам знаєш… – І збилася, замовкла.
Повагавшись, повздихав непомітно, стала розповідати про загальні, як вона думала, знайомих, хто на кого вивчився, хто з ким переженився.
Імена лише смутно нагадували йому щось. Дитинство в селі здавалося таким далеким і нереальним, а односельчан він так забув, що слухав матір погано. Вона помітила це.
– Набридла я тобі.
– Та ні, нічого, – сказав він. Але вона зрозуміла його. Помовчавши, запитала:
– А ти як?
– Добре.
– А дружина? Аня?
– Теж добре. – Згадавши про дружину, він усміхнувся.
– Приїхали б разом. Не бачила я невістонька-то.
– А фотографія? – запитав він, все ще посміхаючись. – Висилали ми.
– Мала. А я вже сліпа стала.
– Є і побільше. – Він дістав з піджака фотографію дружини в профіль з яскравим боковим світлом.
– Не бачу ось. – Мати дотяглася до підвіконня, взяла окуляри з перев’язаною дужкою. Розглядала фотографію довго.
– Красива.
Син мовчав. Посміхався.
– Пальці тонесенькі… Нігті заточує?
– Манікюр.
– Губи фарбує?
– Фарбує.
– Білизна либонь, не пере?
– В пральню віддаємо.
– Он як… Сукні любить?
– Любить. – Він із задоволенням згадав дружину: і те, що вона всім подобається, і її запах, і її руки – ніжні, ласкаві. А мати довго і скорботно мовчала. Потім піднялася.
– Гаразд, синку… Відпочивай. Постелю тобі.
– Не треба, – сказав він. – Пройдуся краще. Схожу на озеро.
– Ну, сходи, – повільно пересуваючи ноги, вона вийшла слідом за ним на ганок і поки він не зник стояла там, вхопившись за поручні.
А син пішов і відразу ж настроями, думками відокремився від неї. Наближалася осінь, з дерев падали жовті, коричневі, багряне листя, кружляли в повітрі, шаруділи під ногами. Пригнувши лобату голову, дивився він вниз, було йому чомусь сумно і незрозуміла було йому смуток цей, і він, дивуючись самому собі, глузливо посміхався.
У нього все було добре. І на роботі – плани його, проекти вдало здійснювалися, і вдома – вони любили з дружиною один одного і ні в чому не відчували браку; і він намагався зрозуміти причину цієї раптової, нудиться смутку – і не міг.
Тут, в селі, все залишилося таким, яким було в пору його дитинства і люди тут живуть так само, як жили раніше, – просто, без всяких високих матерій.
Він бродив і глузливо посміхався своєю незвичайною, нічим не виправданою смутку. А коли повернувся увечері, мати повідомила, розчулено дивлячись сльозяться очі:
– Баньку, я тобі натопила.
Це його чомусь обрадувало:
– Ось це так! Дякую!
– І віник припасла.
– Дякую!
– Білизна-то ось, батьківське залишилася.
– У мене є. – Він дістав з валізи труси і майку.
Мати оглянула їх, похитала головою, стиснула губи.
– Прогалини тут… Батькове візьми…
– Ну, це можна, – сказав він добродушно.
– Ківш на полиці. Копнеш пару-то.
У лазні він пробув довго. Плескав на розжарені камені воду, з насолодою шмагав свіжим пахучим віником і коли від жару сохло в ніздрях і перехоплювало подих, вискакував в передбанник, розорював двері в сад і дивлячись на опале листя терну, на загасаюче небо, радів, що повітря свіже, що сам він здоровий і бадьорий, і що все добре у нього. Смішно йому було згадувати смуток, яку відчував днем.
Повернувся він розчервонілий, задоволений, застав матір схилилася над його майкою, вона зашивала; і йому зробилося ще більш смішно і весело.
– Навіщо?
Вона схлипнула.
– Ах, синку! Старому своєму і то… Соромно.
– Кинь, – сказав він самовдоволено. – Порвана майка… Викинь. Нову куплю.
– Ах, синку! У майці чи справа! Один за іншого треба он як! Під як треба! – Вона склала здригаються руки, стиснула їх і потрясла. – Он як!
– Так ми і так… – Він згадав, як вони з дружиною люблять один одного, і ледве стримав посмішку. – Адже ми… – І не знав, як сказати про це матері,
Вона похитала головою.
– Не знаю, синку. Не знаю.
– Та ну ж… Ну ж! – сказав він сердито. – Адже ми любимо.
Мати стримала зітхання і тихо, ніби сам до себе, стала слабо грозиться.
– Я ось вам… Я ось покажу вам!.. Я ось приїду…
– А й правда, – сказав він, – чого б тобі не приїхати? Погостюй. Відпочинеш у нас.
Він побачив, якими сумними стали очі матері і схаменувся.
– А може, назовсім переїдеш? А? – І знову схаменувся, вже з іншого приводу. Якби квартира у нього була трикімнатна…
Мати з схлипуючи розчулено видихнула:
– Що ти, синку ?! Що ти?!
Від її невіри в таку щасливу, як йому здавалося, можливість, від її раптових сліз, від цього її зойку; «Що ти, синку ?! Що ти ?!», в якому він вловив одночасно і материнську вдячність і відмова від його пропозиції, він сам відчув раптом солодкий клубок у горлі і задихнувся від нахлинула ніжності до матері, від бажання бути до неї гранично добрим, великодушним, щедрим- ощасливити її.
Він поклав на її вузлуваті темні руки свою – з довгими чистими нігтями і міркуючи, що треба б практично робити, якби мати погодилася переїжджати, став роздумувати вголос, покашлюючи від хвилювання.
– Халупа ця стара. А хочеш, продамо… Хоча, звичайно, мотлох це! Підгнило все і коштує воно… Чого воно коштує? А? Ну так що? І зібратися допоможу, і поїдемо разом, а то ж я тільки два дні пробуду!
Після цих слів його в матері відразу все переменілось – раптом зовсім постаріла вона, згорбилась, знітилася. Раптом затряслися її губи, руки.
– Що ти, синку! Що ти! Облиш… Може, дасть Бог, побачимось. Тільки приїжджай надовше. З Анею приїжджай. А вже я… Куди ж я?.. Тут вже я .. Куди ж від батька-то? Тут він… Тут доживати буду.
Через два дні вона проводжала його до станції. Йшла попереду. Перевалювалася з боку на бік, човгає ногами і по-дитячому криво ставила стоптані каблуки. Прощаючись, промовила тільки:
– Дивіться, діти! Один одного бережіть…
Обняла його і він відчув, як вона знову важко ослабла в його руках, і знову стислося в нього серце, і знову з досадою згадав він, як довго не допомагав матері.
Тут зовсім вже було зібрався послати їй грошей та відрядження це… У відрядженні, правда, оплачується все, але ж їдеш у відрядження, як у відпустку, хочеться відволіктися від усіх турбот, ні про що не думати – обіди, вечері в ресторані, нові театри…
Ну, нічого, вирішив він, повернуся ось і відразу вишлю їй грошей. Обов’язково вишлю. Дах ось продірявилася.
Коли поїзд рушив, він ще деякий час бачив самотню фігуру матері, бачив, як вона нерішуче махала рукою.
Набігли дерева, заступили її, а він представляв ще собі, як вона самотньо бреде через поле в спорожнілий без нього будинок, як по-дитячому криво ставить стоптані каблуки.
Пішов дощ – рідкісні великі краплі падали і він замилувався озером: на темно-свинцевому глянці стрибали олов’яні стовпчики.
– Грибний, – сказав хтось.
Він засміявся: у нього було ще в запасі два вільні дні, в які він збирався вибратися з дружиною в ліс.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
