fbpx
життєві історії
Херсонщина, вільна українська територія. Остап привіз його під ранок, ледь живого. У Марти все всередині стиснулося у болючу грудку, так і просиділа до світанку, дивлячись на нього. А далі що?

Херсонщина, вільна українська територія.

Її молодший, Остап, вже вісім років як присвятив свої життя боротобі за волю України. Де тільки не був, у найгарячіших точках.

А що вона зробить, якщо душа сина так відчуває, якщо інакше він не може? І навіть невістка не нарікає, терпляче чекає з донечкам вдома тата-героя. Остап вже підполковник, командир батальйону.

Зараз біда наблизилися дуже близько до їхніх осель, прийшла на Херсонщину. Але їхнє селище ще вільне, і Остап у нечастих розмовах обіцяє, що так воно й буде – українським, каже, що й сам Херсон, і інші населені пункти знов ось-ось повернуться під крило неньки-України.

Дай то Боже! Та хоч би сам живий і неушкоджений залишався, він їм всім так потрібен! Україні, їй, матері, дружині й донечкам.

Він, її молодший, Остап – її гордість, її мужній коханий сокіл. Бо зі старшим сином зовсім інша історія.

Ігор ріс норовливим, мав складний, як у батька, характер. А коли Марта з чоловіком розійшлися, зі старшим сином, підлітком на той момент, зовсім непереливки стало.

Коли Ігор закінчив 9 класів, виявив бажання їхати до батька, який після розлучення з Мартою повернувся на свою батьківщину, кудись у Підмосков’я.

Марта тоді здзвонилася з колишнім чоловіком, той пообіцяв влаштувати сина і пильнувати його. І Марта відпустила Ігоря. А що, хіба накажеш дорослій вже дитині, тим паче, чоловіку, біля своєї спідниці сидіти?

З того часу вони й не бачилися, вже понад 20 років як. Душа матері іноді плакала, але вона змирилася з вибором старшого сина. Вже там його дім, родина, робота.

А в неї тут радість і віддушина – Остап, невісточка, онучки. Остап он який козак, їй тільки й лишається, що молитися за нього, за всіх, за Україну…

Марту і засмучувало, що син знову не передовій, але і втішало, що він десь тут, від них не далеко, в області. Вона і захист його, здавалося, відчувала, вірила: синочок говорить, що все буде добре – так воно й буде.

Всю цю ніч не стулила повік, слідкувала за новинами: наші рвуться вперед, і Остап серед них… Як вона може спати?

А під ранок, без дпопереднього звінка, у вікно постукали, загавкав пес,. Остап привіз його, ледь живого. Не одразу й впізнала. А коли роздивилася нарешті риси Ігоря…

У Марти все всередині стиснулося у болючу грудку, так і просиділа до світанку, дивлячись на старшого сина.

А далі що? Марта не знала.

Вся надія на Остапа, який тільки й сказав, їдучи назад у темряву ночі: «Він наш хрест, мамо, і нам його нести. Я буду за кілька днів».

Автор – Олена Мірошниченко

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.