Хіба батьки так чинять? Зовсім не хочеться з ними тепер бачитися й спілкуватися. Народиться дитина – навіть не знаю. чи хочу. аби в неї такі бабуся й дід були. Справа в тому, що батько і мати поміняли замки у квартирі, як тільки я вийшла заміж. Сказали, що так вони почуваються в безпеці, адже я ніколи не попереджаю про приїзд і можу заявитися в будь-який час.
Я від батьків з’їхала 2 роки тому. Спочатку ми з Андрієм винаймали кімнату, потім трохи стали на ноги і зняли окрему квартиру. Ключ від батьківського житла весь цей час у мене був – то одне перевезти, то друге. А потім щось знадобиться, і знову їдеш до батьків забирати.
Перші півроку я взагалі часто приїжджала – то просто провідати, то кота відвідати, то речі забрати, на кшталт чашки, альбому, документів, дисків, журналів… Могла приїхати й за відсутності батьків, чаю попити. Звичайно ж, завжди прибирала за собою та мила посуд. Ніхто нічого не забороняв».
Ми вирішили з коханим розписатися, коли мені виповнилося 23. Грошей не було, і замість золотої обручки Андрій презентував мені каблучку від банки рибних консервів. Так само скромно відзначили і саме весілля. Деякі гості навіть не витрачалися на подарунок, а просто допомогли накрити стіл — принесли закуски й салати, нарізки.
Мої батьки подарували на весілля лише 2 тисячі гривень, хоча ми з чоловіком розраховували на більше. Його батьки взагалі прийшли на весілля з чайником. Щоправда, під кінець вечора батько дав йому гроші, попросивши не казати матері.
Подружка подарувала картину, але повісити її не було де. Квартирку ми орендуємо крихітну, та й господарі категорично забороняють робити отвори у стінах. Тому я вирішила подарунок відвезти батькам та прилаштувати у своїй кімнаті.
Однак потрапити до батьківської квартири я не змогла – у дверях красувався новий замок. Довелося дзвонити матері та питати, чому змінили замки, а мене не попередили.
– Тепер ти заміжня жінка, у тебе є чоловік. І твоя хата там, де він. Нам із батьком неприємно повертатися додому і бачити, що хтось бував за нашої відсутності. Давай домовимося, що ти приходитимеш, тільки коли ми вдома. І попереджайте заздалегідь, мало чим ми з батьком займаємося, – сказала мати.
Я мало не розплакалася. Всі ці роки нескінченних переїздів і поневірянь по орендованих квартирах втішало одне – у мене є місце, де завжди приймуть, – батьківський будинок.
Якось через наговор сусідки нас з Андрієм виселили. І доки тяглися пошуки нової квартири, ми жили у мене в кімнаті. Коли мама прийшла з роботи, дуже здивувалася, але нічого не сказала.
А якщо так станеться знову, що робити? Дзвонити та проситися до рідного дому, де я прожила 20 років? У мене ж є права на житло батьків, то чому мені не можна там перебувати? Відчуття було таке, ніби мене просто викреслили з родини, відрізали та викинули, як шмат черствого хліба. Я жбурнула ключ на килимок біля дверей і пішла.
Тепер навіть на дзвінки батьків не відповідаю. Хіба, вийшовши заміж, я перестала бути їхньою дочкою? І чим це таким вони можуть займатися – прийдуть із роботи, повечеряють і дивляться телевізор.
Що поганого, якщо я складу їм компанію як раніше? Таке відчуття, що вони тільки й чекали, як мене позбутися. А ця зміна замків – справжня відмова від мене із їхнього боку.
Чи праві все ж батьки?
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
