Хіба думала Мотря, що доживати буде біля колишньої невітки, яку терпіти не могла? А життя – он воно, яке. Тиха тепер Мотря стала, і кожного разу, коли Стефанія ставить перед нею тарілку з запашним супом чи пирогами, цілує невістчині руки…
Степан і Стефанія любили одне одного, самі не пам’ятали, відколи. Тікали ще малими від усіх у волошкові пшеничні поля, вигадували там свої казки, розповідали-шепотіли їх лише одне одному, щоб не чув ніхто, крім вітру.
Росли.
Стефа гарнішала з кожним новим днем, розквітала, очі синіли, волосся набиралося золотого кольору тих колосків, серед яких був їх дитячий рай.
Ох і кавалерів за нею стелилося! Та вона любила свого Степанка, звичайного, невисокого, русявого, кароокого.
Степана забрали в армію, Стефа лишилася чекати.
Під час служби зі Степаном стався прикрий випадок, і хлопець лишився одноруким. Написав Стефанії: зустрів тут і покохав іншу, живи без мене.
Стефа не хотіла вірити. Не хотіла… Але поруч опинився Олексій, син заможних батьків, онук колишнього голови колгоспу. Гарний, статний, ні на крок від Стефанії не відходив. А їй так пік душу той Степанків вчинок! Уявляла, що біля нього інша… І сама прихилилися до іншого.
Мотря, Олексієва мати, Стефу не хотіла. З голодранців дівка, ні грошини за пазухою, ще й хлопці навкруги неї табунами в’ються. А Олешка її як телятко біля неї довірливе…
Весілля зіграли тихе, не до душі Мотрі була невістка, тому й чоловіка вмовила не викладатися на гуляння.
Коли Стефанія носила донечку під серцем, в село повернувся однорукий Степан. Вона все зрозуміла…
Степан тихо жив зі своїми батьками, роботу якусь йому на фермі знайшли, навіть машину купив на привезені з армії гроші.
Намагалися не зустрічатися зайвий раз, хоч складно було, бо дім батьків Олексія, з якими жили молоді, стояв на одній вулиці з хатою Степана.
Стефа народила дівча, схоже на неї саму, як дві краплинки води. І почалося…
Ні дня не минало, щоб не докоряла свекруха: дитина не Льошкина, нагуляна, он же ніскілечки ні на нього, ні на весь їх рід Тарасенків не схожа!
Стефа терпіла, чоловікові не жалілася, сказала лише раз, на що почула:
– Не звертай уваги, люба, мамці аби щось балакати.
Стефа рік намагалася не звертати, та в той день свекруха перестаралася. І грядки Стефанія погано прополола, і борщ пересолила, ще й «нагуляна» мала всі пиріжки з вишнями понадкушувала…
– Більше ви нас не побачите, раз вона не ваша! – вигукнула Стефанія.
Мотря мовчки відвернулася, зробила вигляд, що щось робить. Стефа швидко зібрала речі свої й малої – скільки їх там? – вийшла на вулицю, пройшла кілька хат, постукала у вікно до Степана.
– Відвези нас кудись далеко, Стьопо… Бо тут нам життя не буде.
У Степана бабуся у сусідньому районі в селі сама в хаті віку доживала. Туди й відвіз. Зробили ремонт згодом в хатині, бабуся у кращий світ відійшла, доглянута й радісна від такого щастя на старість – малечу поняньчити, з невісткою та онуком слівцем перемовитися.
Стефа після тієї втечі лише через кілька місяців вперше до батьків наважилася приїхати в рідне село.
Односельці до того часу вже погуділи, мов бджоли, погуділи, та й втратили інтерес до їхньої драми, бо в житті все таке швидкоплинне.
Розлучилися з Олексієм, розписалися зі Степаном. Народили ще двійко діток.
Всі вже виросли.
Олексія, його батька, Стефиних батьків – вже нікого на світі немає.
А стара Мотря доживає віку зі.. Степаном і Стефою.
Забрали вони жінку, коли зовсім сама на світі лишилася.
Тиха-тиха тепер Мотря стала, і кожного разу, коли колишня невістка ставить перед нею тарілку з запашним супом чи пирогами, цілує Стефі руки…
Автор – Альона Мірошниченко
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
