– Хіба це котлети? Олена, ти що в них, туалетного паперу напхала? – скривившись, мама Сашка відсунула від себе пюре з котлетою.
– А пюре, ти бачила, які в ньому грудочки? Ну-ну, не думала я, що син мій таку господарку недолугу обере. Ну, прийдеться тебе вчити і виховувати! – підвела підсумок свекруха. Я готова була провалитися крізь землю.
Мама мого чоловіка, Світлана Петрівна, тільки що приїхала до нас з села на кілька днів і я поставила перед нею вечерю.
Я дуже хвилювалася, готуючи його, бо знала, що на ці три дні Світлана Петрівна стане нашою гостею. До цього ми бачилися лише по відеорозмовах, адже з Сашком ми розписалися лише два місяці тому, коли дізналися про майбутнє поповнення.
Ми з Олександром зустрічалися півроку, але з батьками одне одного не знайомилися. Ні про яке весілля мова не йшла, ми просто сходили в РАЦС вдвох з коханим.
Тому це перше моє особисте знайомство з мамою чоловіка, і мені дуже хотілося їй сподобатись, так би мовити, показати себе з найкращого боку.
Та коли Світлана Петрівна з таким виразом обличчя відсунула пюре, яке я тільки щойно перед її приїздом приготувала, я зрозуміла, що все буде не так, як я собі уявляла.
– Тебе що, не навчили нормально їсти готувати? – Світлана Петрівна продовжувала свою критику, хоча я впевнена, що їжа була не такою вже і поганою.
Це була звичайна вечеря: пюре, котлети, салат. Але для Світлани Петрівни ці страви здавалися чимось абсолютно непридатним для споживання.
Сашко сидів мовчки, але йому явно було не зручно. Він знав свою маму, тому не втручався.
Я вирішила вдати, що нічого такого не сталося, і просто спробувати зробити вечір приємним.
Я зібралася з силами і запитала, чи не хоче Світлана Петрівна чаю після їжі.
– Звісно, хочу, але спершу скажи, чому ти пюре не зварила нормально? – Мама Сашка звела брови. – Це ж не важко наче! Добре пюре має бути без грудочок, з молочком і збите у повітряну масу. Ось і весь секрет! Звертайся, невістко, навчу!
Тут я вже не витримала і відповіла:
– Я ж не професійна кулінарка, Світлано Петрівно, я просто старалася готувати для вас, – я сказала це тихо, намагаючись не злитися.
– А тобі треба було б навчитися! Ти ж за чоловіка вийшла, тепер у тебе родина і дитина буде! Це ж елементарно! – вона вже підвищила голос.
У цей момент я відчула себе неймовірно безсилою, розгубленою, але водночас я вирішила, що треба бути більш рішучою.
Я поглянула на Олександра, на його обличчя, яке демонструвало невдоволення, але йому нічого не залишалося робити, як просто мовчати і підтримати свою маму.
– Мамо, може, варто вже заспокоїтися? – сказав Олександр, намагаючись розрядити атмосферу. – Ти ж бачиш, Олена старалася. І мені подобається, як вона готує.
Світлана Петрівна перевела погляд на сина, на мить замислилась, а потім повернулась до мене, продовжуючи вже менш різким тоном:
– Ну добре, добре, я просто звикла, що все має бути ідеально. І я з задоволенням покажу тобі, як робити краще.
Я спробувала усміхнутися. Але все одно відчувала, як напруга повисла в повітрі кухні густим киселем.
Мама чоловіка залишилася з нами на три дні, і, хоча я намагалася не піддаватися її критиці, з кожним днем ставало ще складніше.
Вона часто допомагала в домі, але її поради завжди були такими категоричними, що я навіть не могла зрозуміти, чи вона просто хоче допомогти, чи намагається взяти на себе роль “господині”.
Щоразу, коли я бралася щось приготувати або зробити вдома, вона знаходила тисячу способів, як це зробити “правильніше”.
В передостанній день її перебування у нас я вирішила показати, що можу бути такою ж вправною господинею, як і вона.
Мама Олександра вийшла до магазину, а я тим часом почала готувати нову страву, стараючись, щоб усе вийшло ідеально.
Коли свекруха повернулася, я вже ставила на стіл смачну запечену рибу з картоплею.
Світлана Петрівна спочатку поглянула на страву з деяким сумнівом, але коли спробувала, її вираз обличчя змінився.
– Ну, це набагато краще, ніж котлети, – зітхнула вона, навіть не приховуючи своєї критичної натури.
І хоча мені було не надто приємно чути такі зауваження, я зітхнула з полегшенням.
Я розуміла, що ми ще не стали на стежину повного розуміння і миру, але в якийсь момент я почала усвідомлювати: найголовніше – це залишатися собою, навіть коли все здається занадто складним і неможливим.
Через три дні Світлана Петрівна поїхала назад до села. Вона залишила нам кілька порад щодо господарства, на які я, можливо, більше не звертатиму уваги.
Але за ці три дні я дійсно зрозуміла важливу річ: бути гарною господинею – не означає підлаштовуватись під чиїсь ідеали, а просто любити те, що робиш, і дарувати свою турботу людям, яких любиш.
Сподіваюсь, що попри все у нас з Сашком буде чудова родина. Але дуже хочу почути поради і думки збоку, від старших жінок, як мені покращити взаємини з маркою чоловіка – адже як не крути, а ми тепер одна сім’я.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
