Хотіла допомогти свекрусі підготуватися до великоднього столу, а натомість стала “ворогом №1” в її уявному штабі господинь. Цього року я залишилась із власною паскою, домашньою ковбасою та купою запитань до себе. І до вас теж, дівчата…
Я завжди уявляла собі Великдень як суцільну любов і єднання: родина за довгим столом, паска височенька, як капелюх на весіллі, яєчка з крапанками, шинка, холодець, ковбаска – і щоб баба обов’язково благословила всіх святити кошик. Та коли я вийшла заміж за Бориса, зрозуміла, що в кожної родини – свій ритуал, а іноді й своя “буря” за контроль над ритуалом.
Борис – чоловік гарний. Не з тих, хто шукає виходи з конфліктів, він радше їх просто обходить. Але його мама – Лідія Павлівна – не обходить нічого. Вона наче генеральша святкової дисципліни. У її домі на Великдень усе має бути як у законі Мойсея: ковбаса – тільки зі свинини, холодець – щоб тримав ложку, небо не падає, поки вона не перевірить, чи хрін тертий власноруч. А ще – жодна інша жінка не має права щось робити, бо “все має бути по-людськи, а не по-модному”.
Цьогоріч я вирішила не бути просто гостею. Хотіла долучитися – не тому, що мушу, а тому, що люблю. Хотіла принести паску – свою, домашню, з трьома шапками цукрової глазурі. Запропонувала їй за тиждень до свята:
– Лідіє Павлівно, може, щось зробити мені? Пасочку спекти чи ковбаску начинити? Я вмію, чесно.
– Не треба. У мене все заплановано, – відповіла вона холодніше, ніж яйця в холодильнику. – Паска вже замішана, ковбасу зробила ще минулого тижня, хрін натерла й закатала.
– А яєчка фарбувати будемо разом?
– Ні. У мене вже крашанки в лушпинні. Натурально, без хімії.
Я зависла. Але не здалась.
За день до Великодня, коли Лідія Павлівна поїхала до подруги на церковну репетицію хору, я пішла до неї додому з доброю місією: прибрати. Ну, хіба щось страшне в тому, щоб витерти пил і вимити вікна? Тим паче, у нас були ключі.
Три години мила, витирала, перекладала – без фанатизму, але з повагою. І ще – принесла з собою маленьку рамку з нашою з Борисом весільною фотографією. Бо на її піаніно стояли фото всіх: і тітки Зої з Черкас, і племінника Тарасика, який ще й “р” не вимовляє, але наше – жодного.
Я поставила фото тихенько, біля свічки в святковому кутку. І тут – двері. Свекруха повернулася.
– Що ти тут робиш? – запитала різко, ще не знявши пальта.
– Я хотіла зробити сюрприз. Прибрала трохи. І фото поставила…
– Фото? Хто тебе просив? Це мій дім! Тут усе має бути, як я вирішила! Не лізь!
– Але ж… ви ж не проти? Це ж наше весілля. Ми родина.
– Родина? Ти мені ще не родина. Ти просто… приїжджа! Ти що, думаєш, якщо вмієш паску пекти, то вже можеш командувати? Це моя кухня. Мій Великдень. Мої традиції.
У мене щелепа ледь не впала в миску для холодцю.
– Я не командую. Я хотіла допомогти. Ми ж тепер одна родина…
– Отож бо, що “хотіла”. А я – не хотіла. І не просила. І взагалі, не треба мені отого твого міського підходу – “все разом, все спільно”. У нас у селі так не було. У нас була повага.
Я вийшла. Тихо. Без сцени. Бо коли ти тікаєш із поля бою, краще не обертатись.
Ввечері розповіла Борису. Він слухав мовчки. Як завжди.
– Вона просто… так звикла. Все через руки. Все має бути ідеально. А ти для неї – загроза тому, що вона вибудовувала все життя.
– А Девід? Чоловік її доньки? Він не загроза? Він тільки їсть і стогне після кожного куска.
– Він не втручається. І не робить нічого зайвого. А ти… ну, ти яскрава. Ти хочеш бути частиною цього. А вона цього не витримує.
Я сиділа мовчки. І тоді вирішила: цього року я святкую вдома. Без драми. Без фальші.
Паска вийшла пухка, наче хмаринка. Ковбаса – соковита, як у бабусі. Хрін терла до сліз – буквально і метафорично. Я розклала святковий кошик сама, без допомоги. І сама його посвятила, бо Борис пішов до матері.
– Ти впевнена, що не йдеш? – спитав він на порозі.
– Абсолютно. Я більше не буду доводити, що гідна бути частиною родини. Я вже частина себе.
Він пішов. Без сварки. Без крику. Просто залишив мені спокій. І я провела цей Великдень у тиші, з філіжанкою кави, гарною паскою і думками про те, скільки ще жінок у нас живуть між допомогою і образою, між бажанням бути прийнятою і небажанням втратити себе.
А тепер скажіть мені, дівчата: ви би що зробили? Проковтнули б образу і пішли, чи залишилися вдома з власною паскою і гідністю? Чи можна взагалі стати “своєю” в родині, де все вирішено до тебе?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
