Напевно, я неправильно зробила головну ставку у своєму житті. Хотіла одне, а одержала інше. Мене звати Оксана, мені 56 років.
Тридцять років тому я вийшла заміж. Вперше і, мабуть, востаннє. Час був особливий, він відрізняється від нинішнього. Хоч раніше подібне не афішувалося, але я вважалася досить красивою дівчиною.
Зараз прийнято говорити про те, що в минулому на це ніхто не звертав уваги і всі судили тільки за розумом, але це неправда.
Просто погляньте на старі фільми та актрис минулого. Усі були гарними, стильними, витонченими. Для свого часу, звісно. Зовнішній вигляд взагалі мав значення завжди. Але чомусь у кожному поколінні є ті, хто цей факт заперечує. «А ось у наш час» – та не було жодної різниці, годі нести нісенітницю.
Так от, хоч навколо мене крутилося багато різних хлопців, вийшла я за непоказного. Худорлявого, в окулярах. З якимись вусами, які старили мого Богдана років на десять мінімум. Не те, щоб він мені подобався, ні. Але він божеволів від мене, скільки я його пам’ятала. А містечко, в якому ми жили, було маленьке. Перспектив жодних.
Усі місцеві красені хоч і здавалися перспективними, мали той самий план: одружитися, завести дітей і все життя працювати на заводі. Про кар’єрне зростання тоді було розмірковувати якось не прийнято. Та й думки ці були не зовсім потрібні. Адже всі знали наперед, хто буде наступним начальником: кумівство, воно невикорінне.
А в Богдані я побачила перспективу, хоч її й непросто було розглянути за ширмою непоказності та боязкого голосу. І ви знаєте, у майбутньому я не пошкодувала.
Ми якось впевнено встали на ноги, переїхали до сусіднього обласного центру. Чоловік влаштувався там на виробництво, але не простим робітником, а якимось начальником безпеки, чи що.
Потім народився син. Я з сумом помічала, що з віком у нього почали виявлятися татові риси обличчя, худорлявість. А я, як нормальна мати, завжди хотіла богатиря з рожевими щоками та гучним заливистим сміхом. Як на картинці щоб був. Напевно, в тому числі через це до чоловіка я почала ставитися ще прохолодніше. Адже любові як такої в мене до нього ніколи не було.
Але я почала помічати, що Богдан перестав так трепетно заглядати мені в очі щоранку. З худорлявого молодика він перетворився на досить худого чоловіка із завжди втомленими очима і трохи нервовою усмішкою. Я його роботою я не цікавилася, завжди списувала на неї Богдана зовнішній вигляд. Ще б пак, він же там один стежить за всією безпекою!
Потім він почав пропадати вечорами. Я влаштовувала допити. Але не з ревнощів, а через неповагу. Бути домогосподаркою – це теж робота, то чому ж я маю переробляти? Адже батько теж має допомагати з дитиною. Так тривали роки.
Коли Денис, наш син, уже навчався у виші, Богдана прорвало вперше. Він розповів, що має іншу. Вже досить тривалий час. А до неї були ще й ще. Чомусь зараз він вирішив зізнатися, мабуть, бо син уже дорослий, отже, хоча б батько з нього вийшов, що не кажи.
У той момент я зловила себе на тому, що дуже його ревную. Вперше в житті я на мить задумалася про своє становище і те, як я залежу від свого чоловіка. Це було тривожно, але водночас щось нове. Зі сльозами, криками та спогадами про минуле ми домовилися про те, що нам треба вирішити, що ж робити далі. За кілька тижнів Богдан повернувся до мене, але з невеликою умовою.
Він побажав, хоч скоріше попросив, бути більш до нього прихильною. Бути ніжнішою, частіше посміхатися і не критикувати його. Хоч і звучить це як благання школяра своїй подрузі. Ясно, що я довго не протрималася і він знову пішов до інших.
З того моменту наша сім’я почала існувати на два фронти: для сина ми були нерозлучними. А насправді кожен жив своїм життям. Добре хоч дитина навчалася у столиці.
Рік тому ми розійшлися. Син уже давно виріс і все довідався. Спочатку він намагався нас помирити, розмовляв з нами, купував якісь квитки до театру на двох. Потім зрозумів, що батьки не створені один для одного і якось віддалився. Живе своїм життям і іноді приїжджає до нас по черзі.
Я залишилася жити у старій квартирі, а колишній переїхав до нової жінки. Має свій будинок, машину. Вона чудово забезпечена. Дуже хороший варіант, як на мене. Я розумію Богдана. Але весь цей рік сумую.
Тільки після підписання всіх документів та офіційного розриву стосунків я зрозуміла, що люблю цю людину. Подумати тільки, адже ми знайомі з таких далеких часів! Він один знає, в якому містечку ми колись жили. З чого ми починали? Прожили разом усе життя! Та й поки що не постаріли. З роками я почала розуміти, що спокійний чоловік, який може подбати про сім’ю, є справжнім ідеалом для будь-якої жінки.
Але тепер він не зі мною і йти на контакт зовсім не бажає. Я бачила їх нещодавно у місті. Чоловік і жінка. Ідуть разом. І не скажеш, що цей чоловік все життя прожив із іншою. І від цього стає так сумно, тяжко і навіть заздрісно, що не описати словами.
На інших чоловіків мені й досі не хочеться дивитися. Самотність – моя єдина подруга.
Висновки, дорогі мої, робіть самі. Я лише знаю одне: якби мені дали ще один шанс, я була б найкращою дружиною у світі. Я б дійсно старалася щосили. Принаймні мені хочеться в це вірити. і хочеться ще встигнути пожити це життя щасливо.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
