Хотіли ми з Дмитром розписатися без пишноти. Подали заяву на одруження, обрали не урочисту реєстрацію, оскільки пишності обоє не любимо, вибрали будній день у надії, що народу в РАЦСі не буде. Після подачі заяви нам кілька разів дзвонили з РАЦСу і нав’язували прості послуги за шалені гроші: шампанське після реєстрації дорогезне, музичний супровід, послуги фотографа за кругленьку суму і так далі, ми стійко від усього відмовлялися.
Настав день Х, ми приїхали на розпис з Дімою удвох, і нас зустрів той самий фотограф, від чиїх послуг ми так відхрещувалися, він же нам знову запропонував шампанське, але і від нього ми відмовилися п одругому колу.
Потім вийшла тітка і почала наполегливо просити нас купити папку для свідоцтва про шлюб за таку-то ціну, ми попросили просто файлик, що б донести документ до машини, але нам було відмовлено з кислою міною. Довелося заплатити.
Далі ми і тітка пройшли в кабінет, в якому, як ми думали, нас швиденько розпишуть і ми підемо по своїх справах, там у нас попросили обручки і подушечку для них, у нас її звичайно ж не було, вони мило позичили місцеву, а після почалася урочиста реєстрація у найбільшому залі з довгою промовою, натягнутою посмішкою реєстраторші і музикою з ноутбука. Ми розписалися, обмінялися обручками, отримали наші документи і втекли скоріше додому.
Я всіма силами намагалася відхреститися від цієї стандартної застарілої реєстрації, але в РАЦСі нам дали зрозуміти: “Чого тут патякати? Давайте весілля ляпити!” Скромно розписатися в наших реаліях все ще не можливо, на жаль…
А тут ще й рідня збіглася на вечір вітати, довелося наступного дня всіх у кафе запросити. Халепа та й годі.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
