– Ти що, серйозно, Христино? Ти хоч розумієш, що з цією дитиною усе твоє життя піде шкереберть? – я стояла перед донькою, не впізнаючи її. – У тебе ж попереду університет, кар’єра, успішне життя, а ти… ти це все знищуєш одним рішенням!
Донька сиділа за кухонним столом, зосереджено розглядаючи свої пальці. Вона не відповідала, і це ще більше мене розлютило.
– Ну скажи щось! – я грюкнула долонею по столу.
Вона підняла очі й, здається, нарешті зібралася з силами, щоб заговорити.
– Я розумію, мамо, – її голос був спокійний, але в ньому відчувалася впертість, якої я раніше в ній не помічала. – Але це моя дитина. Я її люблю.
– Ні, – я різко відрізала. – Ти ще дитина! Як ти можеш виховувати когось іншого, коли сама не знаєш, що таке доросле життя?
Вона опустила очі.
– Я думала, що ти підтримаєш мене…
Я гірко засміялася.
– Підтримаю? У чому саме? У тому, що ти зруйнуєш своє життя? Дитина – це відповідальність, Христю. Це не іграшка! Це не мода, яку можна змінити за рік.
Вона довго мовчала, а потім тихо сказала:
– Мамо, вже нічого не змінити. Я чекаю дитину і крапка…
У цей момент я зрозуміла, що її не переконати. І що якщо вона не змінить своєї думки, буде халепа.
– Якщо ти дійсно так вирішила, то ти більше не моя дочка, – сказала я холодно.
Її обличчя здригнулося.
– Ти серйозно? – прошепотіла вона.
– Абсолютно серйозно, – я стиснула губи. – Якщо ти хочеш цього – йди. Але в цьому домі тобі більше нема місця.
Вона дивилася на мене ще кілька секунд, а потім встала і мовчки вийшла з кімнати. Я почула, як клацнули двері її кімнати. Серце гупало, але я змушувала себе не відчувати жалю. Я зробила все правильно. Вона не могла так просто знищити все, що я будувала для неї.
Чоловік повернувся ввечері і застав мене з порожнім поглядом, втупленим у телевізор, який я навіть не дивилася. Він зняв куртку, повільно присів поруч.
– Щось сталося? – запитав, хоч, здається, уже знав відповідь.
– Христина чекає дитину, – сказала я.
Він мовчки перевів погляд на мене.
– І що ти сказала?
– Що вона повинна думати про себе. І що в нашому домі немає місця для її вчинків.
Він на мить заплющив очі, неначе намагався переварити це.
– То ти її вигнала? – його голос був тихим, але в ньому чулося розчарування.
– Я не могла дати їй зіпсувати своє життя! Вона ще мала навчатися, будувати кар’єру, знаходити хорошого чоловіка! А тепер що? Буде самотньою мамою, яка ледве зводить кінці з кінцями?
Чоловік похитав головою.
– Знаєш, що мене найбільше лякає? – він говорив повільно. – Не те, що Христина чекає дитину. А те, що ти поводишся так, наче це найгірше, що могло статися. Як наче вона більше не людина для тебе.
Я нічого не відповіла. Я не хотіла цього чути. Не хотіла думати, що, можливо, помилилася.
Наступного ранку Христина стояла біля дверей, з рюкзаком на плечах. Вона була готова піти.
– Що ти робиш? – запитала я, стискаючи руки.
– Я йду, – спокійно відповіла вона. – Ти ж сама сказала, що мені тут нема місця.
– Ти робиш найбільшу помилку свого життя! – не стрималася я.
– Ні, мамо. Найбільша помилка мого життя – це думати, що я повинна жити так, як хочеш ти.
Вона повернулася і вийшла. Я стояла у дверях, дивлячись, як вона віддаляється, чекаючи, що ось-ось повернеться, зрозуміє свою помилку. Але вона не повернулася. Минув день, потім тиждень. Вона не писала і не дзвонила. І я теж.
Чоловік більше не торкався цієї теми. Але одного разу, коли я знову спробувала сказати, що Христина повинна сама нести наслідки свого вибору, він відповів:
– А ти – свого.
Минуло кілька років. Одного дня він підійшов до мене і сказав:
– Христина почувається добре. В неї чудова донька, звати Магдалина.
Я вперше відчула, як у мені щось зламалося. Я написала їй.
Через кілька днів вона відповіла: “Занадто пізно, мамо”.
Деякі помилки неможливо виправити…
А ви як вважаєте? Чи повинна я була діяти інакше? Чи мала я підтримати її, навіть якщо її вибір суперечив моїм переконанням? Чи може мати повністю відмовитися від своєї дитини через незгоду з її рішенням? Поділіться своїми думками.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
