– Христино, ти могла хоча б відповісти на дзвінок? Вона ж не монстр, це просто мама, – сказав Костянтин, не відриваючись від телефону. – Як ти думаєш, що їй потрібно було, якщо вона знову дзвонить?
Я відвела очі. Це питання стало риторичним у нашому домі. Його мама – пані Галина – вже давно перейшла межі здорового спілкування. Вона дзвонить, пише і приїжджає без попередження настільки часто, що я почала забувати, як виглядає спокій. А що найгірше – Костя досі не бачить проблеми.
Коли ми з Костянтином почали зустрічатися, я навіть не помічала якихось труднощів у їхніх стосунках із мамою. Її перші запитання про мене здалися мені милими: що я люблю їсти, як проводжу вільний час, які страви готую.
Я думала, це звичайна цікавість. Але після весілля все змінилося. Пані Галина почала діяти так, ніби я автоматично стала її подругою, з якою потрібно ділитися кожною дрібницею.
Вона дзвонила щотижня. Потім щодня. Її історії про сусідок, улюблені серіали, новини чи просто довгі монологи про те, як минув її день, ставали дедалі нуднішими й обтяжливішими. Спочатку я відповідала ввічливо. Вона ж мама Кості, думала я. Але з кожним днем це “ввічливе” спілкування виснажувало мене все більше.
Якщо я не брала слухавку, вона дзвонила знову й знову, поки телефон не починав дратувати своїм постійним дзижчанням. Якщо я казала, що зайнята, пані Галина починала ображатися, і Костя натякав, що я надто різка. Він не помічав, як ці дзвінки забирали в мене час і сили.
Та це був лише початок. Пані Галина почала заходити до нас без попередження. Інколи в самий невідповідний момент: я працювала вдома, займалася хатніми справами чи просто хотіла трохи відпочити. Вона приходила, сідала на кухні й починала розмовляти. Мій натяк, що я зайнята, її не зупиняв. Їй було цікаво все: чи часто ми їмо вдома, як ми плануємо відпочинок, навіть які у нас витрати.
Якось я спробувала поговорити з Костею.
– Я не хочу бути грубою, але це ненормально, – сказала я йому. – Вона втручається у все. Я не встигаю навіть побачити власну маму, а твоя тут щодня!
– Ти перебільшуєш, – відповів Костя. – Вона ж просто хвилюється.
Але це “хвилювання” не давало мені спокою.
Згодом я зрозуміла, що сама не справлюся. Я почала діяти хитріше: залишала Костянтина з мамою наодинці. Якщо пані Галина приходила в обід, я раптово вигадувала собі “термінові” справи. Якось, повернувшись додому, я застала Костю із явно втомленим обличчям.
– Вона сказала, що я не приділяю їй достатньо уваги. І що, можливо, ти мене “налаштовуєш” проти неї, – сказав він із подивом.
Це був той момент, коли він нарешті усвідомив, як далеко зайшла ситуація.
Наступного разу, коли пані Галина дзвонила, Костянтин сам узяв слухавку. Відповідав коротко, без звичного захвату. Вона, мабуть, відчула зміну, бо наступного дня прийшла з виправданнями: “Я ж просто хотіла допомогти! Ти мій єдиний син!”
У той вечір ми сіли з Костянтином і вирішили, що настав час встановити межі. Він пояснив мамі, що нам потрібен простір для себе, а її щоденні дзвінки і візити створюють напруження. Галина образилася, але її візити справді стали рідшими.
Дорогі читачі, чи були ви в подібній ситуації? Як бути, коли родичі переходять межу і втручаються у ваше життя? Чи правильно я вчинила, залучивши Костянтина, чи, можливо, мала сама вирішити проблему? Хочу почути ваші думки і поради.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
