Щоранку мій день починається однаково, де б я не прокидався. Я не маю на увазі душ і сніданок, я про дзвінок батькам. Так вийшло, що я працюю по всій нашій соняхово-пшеничній Батьківщині, але завжди вранці я дзвоню батькам.
Вони живуть у великому місті, але навіть з-за кордону я наберу їх, щоб вони почули мене.
Начебто справа звичайна, багато дбайливих синів, але наша розмова може бути про що завгодно – від здоров’я до розсади огірків, але йде вона ЗАВЖДИ за одним сценарієм: мама поговорить зі мною і обов’язково віддасть слухавку батькові.
Якщо першим розмовляю з батьком, він обов’язково підкличе до телефону маму. І хоча вони обоє мовчать, не пояснюють, чому завжди саме так роблять, я знаю, що для них це найважче і найбажаніше у світі – почути мене, хоч би кілька хвилин.
А все дуже просто: якось, пів року тому, мама з якихось причин не стала говорити зі співрозмовником, батько поговорив, а вона була чимось зайнятою, а через півгодини страшний вибух потряс місто і стало на сто людей менше. І серед них був мій молодший брат.
І мама місяць після прощання з ним не вставала, і тільки шепотіла: “Ну хоч би ще раз подзвонив”.
Вони, мої батьки, змогли подолати втрату, але не навчилися і вже ніколи не навчаться жити як раніше, тепер я для них – єдина людина, яка зобов’язана поговорити з обома щодня.
Ось, власне, і все.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
