Звуть мене Олена Романівна. Я вже маю 76 років, живу в селі на Вінниччині. У мене, дякувати Богу, хоч чоловік уже в на небесах, є велика дружна родина. Ми з чоловіком Назаром виростили трьох дітей, двох доньок і сина. Всі давно створили вже родини, вже і їхні діти виросли майже всі.
Мені дуже пощастило, що діти і внуки не розлетілися світами, а всі тут, поруч, або в селі, або у Вінниці. Онуків у мене 7 і вже є трійко правнучат.
Уявляєте, коли ми збираємося в моєму будинку всі разом? Я досі можу на готувати на всю родину смачних, та й доньки і онучки завжди допомагають, а зяті допомагають по господарству з чоловічою роботою.
В цьому всьому я дуже щаслива жінка, дуже люблю свою сім’ю і вдячна долі за кожного з них, за всіх рідних, дітей, онуків і правнуків.
Найменша правнучка народилась у мене два місяці тому. І я навіть не здогадувалася, що у мене буде через таку радісну подію привід дуже засмутитися.
Поясню чому, справа вся в тому, як назвали дитинку. В нашій родині панують лише щирі Українські імена: Софія, Уляна, Соломія, Василина, Стефанія, Катерина, Олена, Єфросинія. Ось так звуть жінок і дівчат в нашій родині. Всі мої доньки й онучки повиходили заміж за наших українських хлопців.
Ось тільки в одного зятя, чоловіка моєї онуки Стефанії, коріння з Росії, хі своїми родичами по татовій лінії він навіть не спілкується зараз, бо вони там і не розуміють нас. І от Артем, чоловік Стефи, як виявилося, попросив свою першу донечку, яка у них народилася, як я вже сказала, два місяці тому, назвати іменем своєї російської бабусі, яку він дуже любив.
І знаєте, що це за ім’я? За іронією долі – саме те, яке найбільше не люблю! Воно мені взагалі не подобається, а найбільше, що воно ось таке “ісконно рускоє”, яке підходить лиш отим бабам, що й коня на скаку зупинять. Ну це ж треба було дитину так назвати!
Так, ви правильно зрозуміли: Стефанія погодилася і малу назвали Варварою. Уявляєте??? Я запропонувала, щоб дівчинку хоч називали на український манер – Варкою, як героїню п’єси “Безталанна”, та де там, Артем категорично проти. Він навіть забороняє називати дівчинку Варею, а тільки повним варіантом – Варварою, як називали його бабусю.
Мені здається, що це же ні в які ворота – назвати дитину в такі часи цим “ісконним” іменем. Я попросила хоч похрестити малечу під нормальним якимось нашим ім’ям – знову категоричне “ні”. Наплакалася я через все це, скажу я вам.
І на хрестини не піду, і не знаю, як себе змусити тепер правнучку малу любити! Гроші, звичайно, подарую, але звертатися до маленької на ім’я не буду – не можу себе пересилити. Можливо, з часом звикну й минеться, але поки що так, як не прикро від цього.
Автор – Олена М.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.