fbpx
життєві історії
І ось сталося так, що чоловік поїхав у відрядження і залишив машину своїм батькам, бо вони його про це попросили. Петро виконав їхнє прохання за умови, що вони будуть возити мене, адже я вже добренько при надії. Але їм ніколи. Живемо ми в маленькому селищі, і мені постійно треба в місто до лікарів, а свекруха каже, що це зайве, раніше всі без цього нормально народжували. А в автобусі я разок якось вже їхала, думала і залишуся там навіки: просочений бензином Пазик, куди по дорозі підсідають і з козами, і з курми, і просто “ароматні” люди. Його трясе, того й дивися розвалиться, ще й запах. Я туди з доброї волі не піду

Сталося так, що чоловік поїхав у відрядження і залишив машину своїм батькам, бо вони його про це попросили. Петро виконав їхнє прохання за умови, що вони будуть возити мене, адже я вже добренько при надії. Але їм ніколи. Живемо ми в маленькому селищі, і мені постійно треба в місто до лікарів.

Петру треба було їхати у тривале відрядження і він залишив ключі від машини своїм батькам. Однією з умов було, що вони будуть возити мене при необхідності, тому що сама я не вожу, а я зараз при надії і треба їздити з нашого селища в місто до лікарів. Але у свеків ніколи немає на мене часу .до того ж свекруха каже, що це зайве, раніше всі без цього нормально народжували.

Чоловік у мене часто в роз’їздах, робота не мед, але за неї пристойно платять, тому доводиться змиритися. У нас вже є одна дитина – дочка чотирьох років, а зараз ми чекаємо синочка. Живемо ми, як я вже сказала, в маленькому селищі, куди переїхали з міста. На цьому переїзді наполягли батьки чоловіка, оскільки самі живуть у ньому і обіцяли нам допомагати, та і життя в селі обходиться дешевше.

Основним аргументом було те, що Петро постійно в роз’їздах, а вони тут під боком і зможуть мені допомагати, до того ж вони завжди бурчали, що рідко бачать внучку. Ми довго думали, чи варто, але коли дізналися, що чекаємо другу дитину, все-таки зважилися на переїзд.

Квартиру у двопорхівці вдалося купити без всяких кредитів. Ми збирали на квартиру в місті, але ціни у селищі зовсім інші, що теж зіграло свою роль. Зробили ремонт, переїхали, почали жити.

Взаємини зі свекрами у мене суперечливі. Вони можуть дуже серйозно допомогти, коли від них не чекаєш, а можуть роздути конфлікт на рівному місці, ніколи не знаєш, чого від них чекати. Тому я намагаюся з ними без зайвої необхідності не спілкуватися, аби випадково не зруйнувати крихкий мир.

У нас є машина, але водить тільки чоловік, я за кермо сідати побоююся, з моєї уважністю я навіть права не отримаю, я майже впевнена в цьому. Я і не рвуся особливо. У місті я нормально обходилася громадським транспортом, а на новому місці проживання майже все в пішій доступності. Хоча в магазинах асортимент досить специфічний, тому ми з Петром раз в тиждень їздили закуповуватися в місто. Там же я стою на обліку з дитинкою.

Коли на горизонті намалювалося нове відрядження чоловіка, я захвилювалася. Залишитися самій з маленькою дитиною і при надії в селищі, звідки треба буде якось добиратися до лікаря, – мене така перспектива лякала. Я на той момент вже не працювала, але в місто їздила регулярно, потрібно було щотижня показуватися лікареві, їй не подобалося дещо у моєму стані, і маячила перспектива опинитися на збереженні.

Свої побоювання я висловила чоловікові. Він подумав і сказав, що поговорить з батьками, щоб вони були на підхваті, якщо що. Домовилися, що Петро залишає батьку ключі від машини, батьки можуть їздити у своїх потребах, але коли я попрошу, то будуть мене возити і в магазин за продуктами, і в лікарню. Проблем не передбачалося, але почалися вони майже відразу після від’їзду чоловіка.

Свекри вже на пенсії, але у себе на ділянці вирощують овочі та курей на продаж, як підробіток. Коли мені вперше треба було в консультацію, я зателефонувала заздалегідь, що післязавтра мені о такій-то годині треба потрапити до лікаря. Свекор сказав, що не проблема, але потрібно йому зателефонувати напередодні, нагадати, аби він не забув.

Увечері перед поїздкою я до Івана Сергійовича додзвонитися на могла довго. Набрала свекруху, дізнатися, може щось трапилося, але вона сказала, що чоловік просто в лазню з мужиками пішов, тому трубку не бере. Я попросила нагадати, що мені завтра треба в лікарню, а він обіцяв відвезти. Тамара Володимирівна заспокоїла, що нагадає.

Вранці я відвела доньку в садочок, прийшла до свекрів, а виявилося, що ми нікуди не їдемо, принаймні, на машині. Свекор вчора обмивав з другом народження його внучки і сильно перебрав. Тому свекруха заявила, що в такому стані він нікуди не поїде, та і я б сама не сіла з ним в машину.

Запитала, що ж мені тепер робити, свекруха відповіла, що автобуси ніхто не відміняв між іншим. А в автобусі я разок якось вже їхала, думала і залишуся там навіки прямо там – роздовбаний і просочений бензином Пазик, куди по дорозі підсідають і з козами, і з курми, і просто “ароматні” люди. Його трясе, того й дивися розвалиться, ще й запах. Я туди з доброї волі не піду.

Довелося викликати таксі, тому що спізнюватися не можна. Таксі обійшлося у 300 гривень, а ще ж назад їхати. Свекор був у такому стані, що до вечора б не проспався.

Перехвилювалася я вся, ввечері ледве дитину з садка забрала, було недобре. Але вранці мене відпустило, тому я не стала дзвонити Петру, не хотіла його турбувати. Подумала, що просто так зійшлися обставини, всяке буває.

Приблизно через тиждень подзвонила Тамарі Володимирівні, запитала, чи не збираються вони в магазин у місто, а то у нас з дочкою продукти скінчилися. Мені було сказано, що не збираються, оскільки їздили вчора. Запитала, чому не покликали мене – “та щось не подумали”. А потім свекруха взагалі заявила, що я була не так давно в місті, могла б і сама зайти скупитися. Немов мені було до того.

Ну добре, подумала, попрошу заїхати, коли поїду наступного разу в поліклініку. Знову чоловіку нічого не сказала, сходила в магазин біля дому, взяла щось по дрібниці.

Наступного разу мене нормально звозили до лікаря, заїхали в магазин, купила продукти. Свекор, щоправда, був якийсь незадоволений, а вдома навіть не допоміг пакети з їжею мені занести. Сама тягла їх на другий поверх. Увечері знову лежала пластом, якби не заснула, то точно б викликала швидку.

На третій раз мені було категоричновідмовлено відвезти мене до лікаря. У свекрів була запланована поїздка на якийсь сільгосп ярмарок, тому мені сказали розбиратися самій. Тобто мене навіть з дитиною не могли підстрахувати, мені довелося брати її з собою, бо свекруха заявила, що дитина їм там буде заважати, до того ж, виїжджають вони рано, внучка втомиться і буде вередувати.

Прикро було до сліз: так вмовляли нас переїхати, так допомогу обіцяли, а в підсумку – пшик. Переживала я всю ніч, вранці поїхали з дочкою на таксі, в лікарні вона перелякалася, поки мене дивилися, якась мила медсестра її старанно відволікала. Але коли я вийшла з кабінету, дочка з плачем просилася на руки і не злазила звідти до самого дому. я несла донечку сходами, по дорозі, а важить вона не два кіло.

Увечері мені стало зовсім недобре. Я викликала швидку, намагалася зателефонувати свекрам, але вони скидали, додзвонилася до подруги, вона примчала з міста майже разом зі швидкою, щоб залишитися з донькою. А мене відвезли в лікарню, де я пролежала півтора тижні.

За цей час свекри не подзвонили жодного разу, а дочка жила у подруги. Коли Петро подзвонив порадувати мене, що повертається наступного дня, я розревілася і розповіла, що сталося. Він був так ошелешений, що навіть сказати нічого не зміг, крім “я передзвоню”.

Після цього мені почала телефонувати Тамара Володимирівна. Вона на мене нагримала, що я вигадую все, що вони з батьком мені допомагали в усьому, просто я розпещена надто і не можу зайві п’ять метрів пройти, а у них тепер з сином через мене розлад.

З лікарні мене забирав Петро на нашій машині. Перед цим він заїхав до моєї подруги Наталі і забрав доньку. Про батьків ми не розмовляли, він мовчав, я тему не піднімала. Для себе вирішила, що спілкуватися з ними не буду, мені таке ставлення до себе не сподобалося. Чоловік нехай спілкується, якщо хоче. Розумію, що не спілкуватися в селищі складно, але я сподіваюся, що ми переїдемо скоро назад в місто, оскільки допомоги, яку нам тут обіцяли, ми не отримали, а квартиру можна і в іпотеку взяти. Зате ні від кого залежати не будемо. Петро теж зі мною у цьому погоджується.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page