І ось тата нестало. Провели, як годиться. І я нарешті виставила мачуху Марію Леонідівну з квартири. Родичі вважають, що я поступила не по совісті, не хочуть навіть зі мною спілкуватися. Але вона такого ставлення варта. Розповім, чому.
Нещодавно не стало батька, і я виставила з його квартири жінку, з якою він жив останні п’ятнадцять років. Родичі вважають, що я поступила не по совісті і несправедливо, але ось я так не думаю. Була б моя воля, Марія Леонідівна взагалі б на вулиці з безхатьками залишилася.
Мами не стало, коли мені було 10 років, вона пішла від нас за лічені місяці. Батько виявився з породи чоловіків, які зовсім не вміють жити самотійно. Майже відразу він почав шукати заміну мамі. Я ж на цей час передавалася то одній, то іншій бабусі. Не можу сказати, що мені було від цього погано, але хотілося все-таки мати якийсь свій кут, а не як я – всі речі в рюкзаку.
Папа кілька разів тато знайомив мене з різними жінками, коли починав з ними жити. Напевно, він щиро хотів, щоб ми подружилися, але я сприймала його вчинок як зраду мами. У мене вистачало розуму, щоб не влаштовувати сцен, але і кидатися на шию його черговій пасії з криками “матуся” я не поспішала. Тим більше, надовго ці жінки не затримувалися в нашому домі.
Коли мені виповнилося п’ятнадцять, тато зійшовся з тіткою Марією. Хотілося б написати, що я відразу відчула в ній щось злісне, але це не так. Спочатку вона мені навіть подобалася.
Марія Леонідівна до мене ставилася непогано, як мені здавалося, але тільки перший час, поки їй треба було зміцнити свої позиції. Потім вона швидко почала наводити свої порядки. Моя думка не враховувалася, звичайно ж. І мене це дуже засмучувало.
Розвести підлітка на конфлікт дуже просто. Чим Марія регулярно і користувалася, виставляючи мене перед батьком не в кращому світлі. Спочатку потихеньку доводила до кипіння, а коли у мене зривало дах, робила так, щоб батько або був свідком цього, або дуже швидко про це дізнавався. З боку здавалося, що це все просто низка випадковостей, але це було не так, я ж це знала.
Через постійні сварки з тіткою Марією у мене почали псуватися стосунки з батьком. Мене ображало, що він вірив не мені, а його дратувало, що я вношу в його розмірене життя стільки проблем. Тим більше, Марія завжди тикала носом, що у неї теж є дочка, але вона живе з бабусею, тому що Марія не хоче ускладнювати батькові життя.
Свого вона домоглася – в один прекрасний момент тато зібрав мої речі і відвіз до своєї матері, моєї бабусі. Вона на той час вже переїхала з міста в село, тому що коли овдовіла в місті її нічого не тримало, та й службову квартиру попросили повернути.
Це повністю перевернуло моє життя – мені довелося змінити школу, оскільки від бабусі їздити в стару було дуже далеко, змінити коло спілкування і змиритися з тим, що батько проміняв мене на свою Марію. Тато приїжджав перші місяці, але я не хотіла його бачити, потім він перестав їздити.
Взаємини у нас трохи налагодилися вже після мого двадцятиріччя. Я поступила навчатися в місто, почала іноді з ним бачитися. Він кликав мене жити не в гуртожитку, а у себе, але я відмовилася, навчена гірким досвідом. З Марією я не бачилася, але знала, що вони з батьком живуть разом, хоча і не розписалися.
Я вийшла заміж, народила дитину, батько кілька разів приїжджав подивитися на внука, а потім він зліг і вже не оговтався.
Лікарі сказали, що нічого не зробиш і виписали його додому, давши вказівки по догляду. Забирали його ми з чоловіком, тому що Марія поїхала до дочки, як вона пояснила, допомагати з онукою. Раптово знадобилася її допомога, хто б міг подумати!
Ми з чоловіком привезли батька до себе, приготувалися до складного догляду і реабілітації, але тато, мабуть, не хотів бути тягарем. Через три дні його не стало.
Марія ревіла і смикала показушно на собі волосся, кричала, що вже вона б про нього подбала, виходила б, з ложечки вигодувала. В її словах читався такий відвертий докір в мою сторону, але безпосередньо вона мене ні в чому не звинувачувала, як і в дитинстві.
Організацією прощання з татом займалися ми з чоловіком, а мачуха зображувала вдову і збирала гроші, які приносили люди в якості допомоги. Треба говорити, що сама вона не дала ні копійки?
Мене ця ситуація просто підкосила, батько був мені близькою людиною, навіть коли ми сварилися. А останні роки наше спілкування було прекрасним. Його відхід був очікуваним, звичайно, але я до останнього не хотіла вірити.
До сорока днів я ходила як уві сні. Помин влаштовувала моя свекруха, бо я була не в змозі, а Марія просто цим не займалася. Вона навіть не прийшла.
Після сороковин я пішла до нотаріуса приймати спадщину. Там половина квартири раніше належала бабусі і вона подарувала її мені, а тепер і батьківська частка стала моєю, оскільки інших спадкоємців у батька не було.
Бачити в цій квартирі Марію я не збиралася.
Вона спочатку не повірила, що я можу їй вказати на двері, намагалася навіть зі мною боротися і випихати з дому, але я викликала поліцію, показала документи і попросила спровадити цю жінку з моєї житлоплощі.
Марія навіть прописана була за іншою адресою. Квартиру її змусили звільнити, вона ще кричала, що подасть до суду і відсудити квартиру. Удачі їй.
Найбільше здивувала реакція рідні. Близьких родичів у нас немає, зате сьомої води на киселі вистачає. Кожен вважав своїм обов’язком повідомити мене, що я поступила не по совісті і несправедливо. Знаєте чому? Тому що Марія Леонідівна придумала історію, що мені на батька давно було байдуже і з’явилася я тільки після його відходу спадщину ділити. А вона, бідолашна, за ним доглядала, ночей не спала, все очі виплакала!
Дуже хочеться їй щось зробити недобре, але я вірю, що і без мене доля їй все поверне. А рідня така мені і даром не потрібна. Нехай до себе візьмуть бідну Марію, а мій номер забудуть. Всім їм добра і вдачі!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
