Мені 25 років, зустрічалися з Максимом два роки.
Відносини були дивними: він подобався мені як друг, багато в чому мені допомагав і якось зізнався в симпатії. Я розуміла, що взаємністю не можу відповісти, тому так йому чесно і сказала.
Макс тоді засмутився, сказав, що немає значить сенсу взагалі спілкуватися. Я розридалася – мені теж було скмно від думки про розлуку, але зараз я думаю, що це було від того, що він мені подобався як друг і багато в чому був опорою.
Пройшов якийсь час. Мені не вистачало нашого спілкування, і ми зустрілися вже за моєю ініціативою.
Поступово стали спілкуватися вже ближче, але приблизно раз на місяць неодмінно наставав такий момент, коли я розуміла, що не хочу з ним бути як з чоловіком, не кохаю по-справжньому. Я озвучувала свої сумніви максу. але він відмахувався або ставав дуже сумний. На мене навалювалисся переживання за нього і докори сумління, і ми завжди мирилися, знову сходилися.
Останні півроку Максим почав часто говорити про весілля, про те, що він хоче одружитися зі мною і все життя дарувати мені щастя, виховувати наших спільних тітей. Наполягав на знайомстві зі своїми батьками, говорив, що мама його постійно запитує, чому він мене досі їм не представив.
І я поступилася. Зрештою, нікого кращого за Макса в мене ніколи не було, я вирішила, що це хороший варіант, багато хто з дівчат мріє про такого хлопця.
Знайомство з батьками з обох сторін пройшло прекрасно, всі одне одному сподобалися.
Ми вирішили одружитися.
Я уявляла себе нареченою у гарній сукні, думала про те, яку зроблю зачіску та інше, одним словом, раділа всій цій весільній метушні.
Але крок за кроком все складалося не так, як я хотіла: той бенкетний зал, який ми хотіли замовити спочатку, виявився зайнятий, і ще багато всяких дрібниць. І я зрозуміла, що все, як я хочу, вже не складеться, у мене згас інтерес до весілля. А тут я ще й дізнаюся, що нам з максом після весілля через місяць доведеться виїхати закордон на два роки, чого я ніколи не хотіла. Та Максу запропонували контракт, і він вже дав згоду, не порадившись зі мною. Думав, що я зрадію… Але треба було порадитися, сказати мені! Я вважаю, що він вчинив не правильно.
А ще цей місяць ми будемо жити з його сім’єю, а вона у нього не маленька, хоча до цього такий розвиток подій взагалі не розглядався, ми навпаки шукали квартиру, щоб до весілля зняти і там вже все облаштовувати.
Це все взагалі вибило мене з колії. Мені стало все не цікаво. Стало байдуже все, що стосується весілля, мене почала дратувати його мама, яка і підкидала всі ці ідеї про пожити разом з ними, щоб не витрачатися.
Я постійно сумувала і хвилювалася. навіть істи не могла. Я розуміла, що не люблю цю людину, а всі ці «труднощі», які виникли перед весіллям, і моє ставлення до них саме про це і говорили.
Але коли я поділилася своїми переживаннями і побоюваннями з батьками, вони не сприйняли їх серйозно, тато сказав. що ніякої відміни весілля не буде, що я його ганьблю, мама його підтримала.
Я розповіла нареченому про те, що відчуваю, Макс сказав, що тримати не стане, якщо я не хочу за нього, але щоб я сама подзвонила його мамі і про це повідомила, відмінила всі приготування й таке інше.
Мені було дуже важко, я ні з ким не могла про це поговорити. У мене скінчилися якісь внутрішні ресурси, і я вирішила залишити все, як є. Прийняла рішення, що вийду заміж, а після розберуся, коли ніхто на мене не буде тиснути через витрачені гроші і запрошених гостей.
На кілька днів дійсно стало краще.
І ось – три тижні до весілля. Батьки з обох сторін склалися грошима, замовлено ресторан, фотографа і все інше. Молочна сукня моєї мрії на стадії пошиву. А я розумію, що… не хочу заміж! Мені всього 25 років, я не впевнена, що кохаю свого хлопця. Я плачу постійно, а до думок про те, що я не люблю нареченого, приєдналося те, що він почав мене дратувати.
Я ледве стримуюся, а Макс говорить про медовий місяць, будує плани, запитує, куди я хочу злітати, а мені настільки неприємна ця тема! Я відповідаю, вимушено посміхаюся, а сама не розумію, що відбувається.
Всі навколо говорять мені, що це просто передвесільний мандраж, що я дурненька і нічого не розумію, щоб я не морочила нікому голову.
Я не знаю, що робити, чекаю, що все покращиться, але все стає тільки гірше. Не уявляю, що може початися в день весілля, припускаю, що просто не прийду на захід, настільки я не можу зараз за себе відповідати…
Будь ласка, допоможіть розібратися, що це? Я не вірю, що це звичайні переживання перед весіллям. Скажіть, як поговорити з батьками про те, що мені нестерпно і що я дуже розгублена? І що мені не варто в такому стані виходити заміж…
Але я вже уявляю, що почую від мами: Макс чудовий хлопець, таких пошукати ще треба, кому ти потім будеш потрібна?
Автор: Марина
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
