Почуття між мною і чоловіком до цього часу охолонули. Ми з чоловіком –однокласники, разом 33 роки, багато пройшли разом, виростили двох дітей, вже маємо внуків.
Чоловік два рази за все життя зізнався мені, що в нього під час командировок ставалися мимолітні інтрижки.
Просив вибачення, говорив, що це просто така його чоловіча сутність, а любить він лише мене і дітей. І я прощала. А що було робити? Не хотілося залишатися з дітками самою, до того ж, тоді я ще його дуже любила.
Але ні, пробачати мені було зовсім не легко і образа просто сховалася в душі, але нікуди не поділася.
І ось, у 55 років, я знову відчула себе гарною, бажаною, цікавою! На роботі в мене стався роман з новим співробітником, який прийшов у наш колектив.
Спочатку нам було просто цікаво спілкуватися, і я навіть думки грішної не припускала. Адже він, хоч і розлучений і вільний, але ж молодший за мене на п’ять років!
Почалося все банально, після корпоративу. Буяла весна, і можливо, то ще й вона доклала до справи своєї юної руки, і наші душі потяглися на зустріч одна одній…
Роман наш тривав вже півроку, коли про нього стало відомо чоловікові. Одна з колежанок, яка дуже хотіла на моє робоче місце, вище за посадою за її, підстерегла нас, сфотографувала і відкрила все моєму чоловікові.
Я говорила чоловікові, що якщо він вибачить, я припиню ці стосунки. Але він, гордий, не проковтнув такого приниження, зібрав речі і пішов.
Це був голосний випадок для нашого райцентру. Обоє ми, і я, і мій коханий, пішли з тієї роботи. Але я про інше.
Тільки зараз, у свої 55-ть, я нарешті переконалася, що дійсно жіночої дружби не буває. Коли це все сталося і чоловік і пішов від мене, ні одна подруга мене не підтримала! Всі були на стороні чоловіка. Це дуже прикро.
Та я пережила, бо я доросла, самодостатня жінка. Просто зробила висновок.
На щастя, мене підтримала донька. Я їй безмежно за це вдячна! З сином також збереглися нормальні відносини, він живе далеко, в іншій області, і сказав, що наші амурні справи – тільки наші, а для нього ми обоє батьки, як і були.
Минуло два роки. Ми з Олександром живемо разом і недавно здійснили спільну мрію – відкрили в нашому містечку маленьку кав’ярню, яка вже полюбилася відвідувачам.
І – ви тільки уявіть! – всі мої подруги тепер знову хочуть зі мною приятелювати, але мені вони більше не потрібні. Спасибі, є дочка, з якою ми часто бачимося і спілкуємося, онуки. І, звичайно, Олександр. І мені цього вистачає! З віком навчаєшся цінувати лише справжнє.
Автор – Олена М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. суворо заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
