Я вже не молода, зараз мені 52 роки, і я опинилася на роздоріжжі. З одного боку – звична, але вже виснажлива рутина. З іншого – можливість почати щось нове і, можливо, навіть стати щасливою.
Але зробити вибір між сім’єю і собою виявилося набагато складніше, ніж я могла уявити.
Я вийшла заміж у 20 років, народила доньку Олю, все було як у всіх: дім, дитина, сім’я. Спочатку все було добре, але з роками стосунки з чоловіком почали руйнуватися.
Коли мені було 40 років, ми з Богданом розлучилися. Для мене це стало водночас і бідою, і полегшенням. Я залишилася сама, без підтримки, але з відчуттям, що почнеться новий етап у житті.
Дочка Оля на той час уже була заміжня, і скоро в неї народилася перша дитина. Я кинулася допомагати їй: сиділа з онуком, водила його в садочок, займалася господарством. Усе для того, щоб їй було легше.
Згодом у неї з’явилася друга дитина, потім третя. І з кожним роком я все більше занурювалася в її життя, забуваючи про своє.
Я дуже люблю своїх онуків. Вони приносять мені радість, але водночас стали моїм обов’язком. Вранці я вожу когось у садок, увечері на гурток.
Поки Оля в декреті з найменшим, я беру на себе всі турботи про старших. Готую, прибираю, допомагаю з уроками. У мене вже давно не було вихідних чи часу для себе.
Кілька місяців тому моя подруга віра, яка давно живе у Франції, запропонувала мені переїхати до неї. Вона каже, що у неї є знайома, яка шукає помічницю по дому.
Це можливість не лише заробити грошей, але й побачити світ, пожити для себе, переключитися з рутини. Коли я почула цю пропозицію, у мене наче крила виросли. Я завжди мріяла подорожувати, але ніколи не мала такої можливості, ніде не була.
Я обережно розповіла доньці про пропозицію і про те, що хочу спробувати. Але її реакція була як грім серед ясного неба.
– Мамо, як ти можеш? Я на тебе розраховую, у мене троє дітей, і я знову при надії! Як ти можеш залишити нас? Ми ж сім’я! Це з твого боку зрада, як діти будуть без тебе?
Я не знала, що сказати. Її слова зачепили мене, але й викликали обурення. Я віддала їй і онукам усе своє життя, відмовилася від своїх мрій і бажань. Невже я не маю права хоча б зараз подумати про себе?
Кілька днів я старалася знайти правильні слова. Сказала, що зможу допомагати грошима з Франції, що в мене теж є право на своє життя.
Але дочка і чути нічого не хоче.
– Якщо ти нас залишиш, я більше не буду тебе вважати мамою. Забудь про нас і про онуків! – сказала мені Оля вчора.
Я відчуваю себе загнаною в кут. З одного боку – моя сім’я, до якої я прив’язана всією душею. З іншого – моє життя, яке повз мене просто проходить, поки я застрягла в нескінченній круговерті чужих турбот.
Мені і хочеться зробити цей крок, і дуже не просто наважитися. Що, якщо донька і онуки справді від мене відмовляться? Якщо вони не пробачать мене? Але ще сумніше залишитися тут і продовжувати жити не своїм життям, поки роки минають.
Як вчинити правильно? Як обрати між материнським обов’язком і своїм правом на щастя? Щоб зробили ви? Можливо, у когось була схожа ситуація.
Фото – ілюстративне, авторське
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
