Ми вже всі пенсійного віку. Я з чоловіком живу на полтавщіні, мої діти і онуки в Києві. У мене двоюрідна сестра давно живе з чоловіком в росії, в Москві, вони туди ще радянщини виїхали, працювали там, мають квартиру.
Сестра у мене нормальна, а от її чоловік, хоч і теж громадянин України, ватний наскрізь: “ми адін народ, ето всьо Америка” і так далі. А вона ні, причому Людмила тоді 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення була якраз в Україні, в нашому містечку.
Вона все бачила й чула на власні очі, а вже потім, через місяць, поїхала додому через Європу й Прибалтику – на цьому наполіг її чоловік.
Люда, коли повернулася до родини, намагалася їм донести правду, що в Україні відбувається насправді, але там марно. Але я з нею спілкуюся, вона дуже переживає і співчуває.
І от вчора дзвонить ця сестра в каже що вони зараз на морі в Геленджику, і вона нарешті вмовила чоловіка після недавніх подій не повертатися в Москву а їхати в Україну до нас, робити ремонт в старому будинку її матері й доживати на Батьківщині, а московську квартиру лишити дочці.
І от що робить? Приймати? Ми ж рідні як не як. Але як жити кілька місяців під одним дахом?
Чи відмовити? Сестра нормальна, а от він! Я не вірю, що люди міняються.
Мій чоловік сказав, що рішення за мною, а от діти категорично проти таких гостей у нас в якості тимчасових мешканців. Дочка сказала, що не приїде, поки вони у нас житимуть. Проти тітки Людмили ніхто нічого не має, але її чоловіка Віктора ніхто з моїх бачити й спілкуватися з ним не бажає.
Автор – Олена К.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
