Кілька місяців тому познайомився я з гарною дівчиною, Веронікою. Сходили у кіно, випили кави, прогулялися. І начебто все добре. Вероніка мило усміхалася, жартувала. Але справа не доходила навіть до поцілунків. Тільки у щічку – на прощання. За невербальною ознакою зрозумів, що нічого мені не світить.
Тільки начебто заспокоївся і забув – дзвонить. З придихом кличе прогулятися.
Гуляли вечірнім Хрещатиком. Поки йшли, Внроніка розповіла, як вона розійшлась з колишнім хлопцем і як їй важко. І коли ми дісталися оглядового майданчику над Дніпром, заповненого туристами, вона сказала класичне:
– Чому я не можу знайти просто хорошого нормального хлопця?
І я дивився на неї. А вона на юрбу оточуючих людей. З таким мрійливим виразом обличчя. Мовляв: “Ну де ж він, цей хлопець?” На прощання мене поцілували у щічку.
Минув час. Ми іноді переписувалися. Одного разу Внроніка знову зателефонувала і з тим же особливим придихом покликала на прогулянку.
І ми знову пішли тим самим маршрутом. І поки ми йшли Хрещатиком до оглядового майданчику над Дніпром, Вероніка розповіла, як вона залишилася без роботи і як у неї накопичилися прострочення за кредитами. І якщо вона не погасить борг, то буде їй непереливки. Все заберуть злі банки. Єдиний вихід – знайти когось, хто б узяв кредит на себе, погасив її борг, а вона б потім віддавала.
– Але де таку людину зараз знайти? – закінчила вона.
І вона дивилася на мене вологими очима. А я дивився на юрбу туристів. З таким мрійливим виразом: “Ну де ж вона, така людина?”
На прощання я поцілував її. В щічку. І більше з Веронікою не бачився. Цікаво, чи зустріла вона “таку людину?”
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
