Сусідка мені знову новини з міста розповіла. Поганих. Людмилу Іванівну діти віддали в будинок для людей похилого віку. Я їх пам’ятаю, ми в дитинстві разом грали, хоча вони були старші за мене. Брат і сестра. Сергій і Юля.
Людмилу Іванівну я побоювалася, вона була вчителькою, як і моя мати, і здавалася суворою. Пам’ятаю, як ми носилися по під’їзду, грали в щось рухливе, а вона встала, закриваючи прохід і я мало не налетіла на неї, ледь пригальмувати встигла…
– Дівчинко, ваші ігри дуже безглузді і небезпечні, – сказала вона.
Я пірнула їй під руку і побігла далі.
Так ось, я пам’ятаю по нашому дому, як це все було. Він у нас великий… Наш будинок цікавий і тим, що в ньому жили дуже різні люди, хоча за це я його і люблю.
Одного разу мама принесла маленьку тоненьку книжку, в зеленій палітурці, а ввечері, перед сном, стала її читати і несподівано заплакала. Ми з батьком стривожилися, а мати читала вірші Людмили Іванівни.
Я взяла книгу, пробіглася поглядом по парі віршів. Якось все просто, якісь дуже звичайні слова. Від блідо-сухотного Срібного століття я вже відійшла тоді, переключилася на французів, і абсолютно не зрозуміла віршів Людмили Іванівни… Ні у неї зовсім своїх дитячих фотографій, жодної немає, так і що? Пережити можна. Навіщо вірш писати про це? Ох…
Тепер-то я все розумію, і відлякують мене вже давно всі ці «прикрашення», і стиль на зразок того, в якому. Самій би позбутися тяги до «рюшів», адже іноді так і хочеться навішати їх на рядки…
Мама плакала, і розповідала, що вірші Людмили Іванівни якимось дивом прочитав якийсь підприємець, і щось його так зачепило, що він дав грошей на цю книжку, і навіть презентацію якусь влаштував.
– Краще б він їм просто грошей дав, – говорила мама. – Які вірші зараз? Навіщо?
А я ось зараз думаю, що це здорово, коли саме в той час, і саме якимось дивом, виходили вірші. Адже це як паросток, який через асфальт пробився? Це як маленький промінь сонця, через діру в затягнутому хмарами небі? Це… Хоч якась надія. На майбутнє.
Всі ці думки у мене носилися в голові, поки я вислуховувала сусідку. Дивну властивість – слухаєш і розумієш те, про що тобі говорять… А думаєш, про своє.
– Вона газ забула вимкнути, добре, що картопля в «мундирах» згоріла, і запах пішов, сусіди стали стукати в двері. Старість не радість. Ходити стала погано. Їй допомагали сусіди, з її під’їзду та ж не побачиш все. Викликали дітей.
– І що діти? Можна ж маму в місто до себе забрати?
– Вони їй сказали: «Мамо, у тебе тут так багато друзів, вони тебе відвідувати будуть…»
– А ти звідки знаєш?
– Сусіди чули.
– Зрозуміло.
– Тільки які у неї друзі. Сусідки якщо зайдуть, коли-небудь… Самі вже старі.
– А де цей будинок знаходиться?
Сусідка назвала адресу.
– Я там була…
Так, я там була, точніше – постояла хвилин десять у невисокого рідкісного забору. У мене там колега працювала і я повинна була за нею заїхати, кудись ми збиралися. Я вийшла з машини і побачила на ганку – десяток стільців, а на них сиділи бабусі, і пара дідусів.
Сиділи мовчки, нерухомо навіть і дивилися на ворота байдужими очима. Напевно, вони чекали, коли до них прийдуть друзі… Тепер на одному з цих стільчиків буде сидіти і Людмила Іванівна. Напевно, я її відвідаю.
Може, у неї дивом збереглася книга та з віршами. У нас вона загубилася. А хочеться зараз перечитати, тобто прочитати. Мені і мої «рюшки» та й «чужі» – часто набридають. Хочеться такого, щоб без них було.
І ще я подумала, після розмови з сусідкою… Добре, що мене нікому здавати в такий будинок. Ну, якщо доживу. Чесне слово, я не буду користуватися газом. І з пічкою буду обережна.
І сусідів попереджу, щоб поглядали…
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
