– І що ти приперлася? Тобі тут не раді, – ласкаво привітала мене Зоя Михайлівна.
– А я не до вас прийшла, а до свого чоловіка, – відповіла я.
– До колишнього чоловікова! – зойкнула свекруха.
– Вам паспорт показати? До «колишнього» чоловікова буде через місяць. А поки – він мій чоловік. Відійдіть з дороги, – я відсунула свекруху з дороги і пройшла в квартиру.
Не знімаючи кросівки, я рушила на пошуки чоловіка. Знайшовши чоловіка, я нітрохи не здивувалася, нічого в його житті не змінилося: все так же сидить перед ящиком і гризе рибку під пиво.
– Ти за іпотеку платити збираєшся? Я кілька місяців одна плачу. А у мене ще дитина на шиї. Твій, між іншим – маманя твоя не полінувалася, експертизу зробила.
Олег аж підстрибнув, побачивши мене:
– Оксана? Ти що тут робиш?
– Олежка! Я її не пускала, вона сама увірвалася! Вижени звідси цю дівку! – свекруха скакала навколо мене, розмахуючи руками.
– Зоя Михайлівна, приберіть від мене руки, а то я вам і здачу дам – давно мріяла. А, як ви знаєте, мрії мають властивість збуватися, – нахамила я.
– Мамо, не заважай нам розмовляти!
– Вона з тобою не розмовляє, вона тебе грабує! – свекруха перейшла на ультразвук. – Ти стільки років орав на цю квартиру, на цю іпотеку. А тепер їй квартиру віддати? Ні! Навіть не думай! Ми туди Стасика поселимо, йому потрібен свій кут.
– Так, цілий рік Олег на іпотеку орав, цілий рік платив, втомився весь, бідненький, – в голос засміялася я. – І як це свекруха: вигнати з квартири невістку з онуком і віддати їх житло коханому старшому синові. Адже в свої 35, у Стасика немає ні ручок, ні ніжок, щоб самому на квартиру заробити…
…Зате у Стасика є мама, яка із задоволенням розведе молодшого сина з дружиною і забере для Стасика квартиру у бідної невістки! Тільки прорахувалися ви, Зоя Михайлівна: квартира у нас в іпотеці, і платити ще 2 з половиною роки. А ті гроші, що мої батьки на квартиру дали, я їм назад повернула, не стала ризикувати з купівлею житла, знаючи вашу злу натуру, – мене понесло.
– Ось, сину, я тобі казала – змію на грудях пригріли! – погляд свекрухи впав на мою взуття.
Її обличчя миттєво покрилося червоними плямами, вона разівается рот, як риба, не промовляючи ні звуку. Але досить швидко прийшла в себе:
– Ти! У моїй чистій квартирі! Взута! Ти зовсім чи що? Вали звідси! – свекруха накинулася на мене з кулаками, я вчепилася їй у волосся.
Чоловік бігав навколо нас, намагаючись розборонити. На наші крики прибіг Стасик, старший син. Він відтягнув мене в одну строну, а чоловік свою матір – в іншу. У моїй руці залишився жмут свекрухиного волосся – бойовий трофей, його б під рамочку та на стінку, поруч з опудалами змій – не відрізниш було б.
Стас забрав матір до себе і ми з чоловіком змогли спокійно поговорити.
– Ось дивись: ми півтора року платили. Ти мені повертаєш мою суму, я не претендую на квартиру, – висловив чоловік свою пропозицію.
– Рідний, а ти нічого не переплутав? Ми з тобою розійшлися півроку тому, весь цей час плачу я. Забираєш пару тисяч і ні на що не претендуєш. Це – моє останнє слово. Але ж я могла з цієї суми аліменти відняти і шиш б тобі дістався, на пісному маслі.
– Квартиру забирає, Олежик! Всю квартиру! Нехай на вокзал йде! – волала свекруха з сусідньої кімнати.
– Вона не в курсі, так, що таке – іпотека? – посміхнулася я.
– Ні. Стара вже, не стежить за сучасними віяннями, – зітхнув чоловік.
– Я бачу, що стара – маразмом від неї за кілометр несе. Я пішла. До суду не забудь, про що ми з тобою домовилися, – я встала і пішла. – Зоя Михайлівно! Шпалери у вас у вітальні – жахливі! Відразу видно – самі вибирали.
До коридору я не дійшла – вирішила звернути на кухню. Заглянувши в холодильник, я виявила там каструлю з борщем. Відкрила кришку, понюхала – начебто свіжий.
– Ні, моєму чоловікові це їсти не можна! – винесла я вердикт і потягла каструлю в унітаз. А що? Адже він мені ще чоловік, і я, як порядна дружина, зобов’язана піклуватися про його здоров’я!
– Ти що, з глузду з’їхала! Що ти робиш? – розкричався Олег, побачивши мене, виходить з туалет з порожньою каструлею. – Це мамин борщ! Чого ти лазиш по чужим холодильників?
Свекруха, почувши крики сина, з’явилася перед мої очі. Її очі були налиті злістю.
– Дивний у вас борщ, Зоя Михайлівно. Руки з п’ятої точки просто ростуть, не турбуйтеся, таке буває. Щасливо залишатися!
Я вийшла з свекрухоного під’їзду і пішла в бік зупинки, весело насвистуючи. Тільки що я то саме повторила один із сотень її візитів в мій будинок. Сподіваюся, їй сподобалося.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
