fbpx

І свекруха і вся родина колишнього чоловіка, робить винною мене у тому, що його забрали до війська. В мене слів нема, чесне слово. То коли я просила їх втихомирити свого синка, вони сміялися і казали, що це не їх справа, що ми дорослі і самі розберемось, а тепер, виявляється, Мирон не дорослий? Не треба було попід вікна в комендантську годину лазити. Ревність ще ніколи до добра не привела!

Колишня свекруха зробила винною мене у тому, що її сина забрали до війська. Але хіба я його просила за мною стежити?

Деякий час тому сталася така неприємна для мене ситуація, що вирішила поділитись нею і з вами.

З чоловіком в шлюбі ми прожили п’ять років. Відразу ж напишу, що це були дуже важкі для мене часи.

Я одна дитина в батьків, тому ще перед весіллям було вирішено, що Мирон йде до мене в зяті.

Мій тато з мамою вибудували шикарну півторачку (хату) в селі за двадцять кілометрів до області. Я працюю лаборантом в лікарні. Добиратись мені було зручно, і я ніколи не уявляла, що зможу жити в якійсь квартирі “метр на метр”.

Батьки Мирона з міста. В них двокімнатна квартира і коли я приїжджала до них в гості, то мені бракувало повітря. Ну не звикла я до життя в квартирі, що тут поробиш.

Мій Мирон завжди був дуже ревнивим, хоча приводу я ніколи йому не подавала. Не мала права я в сукні чи в спідниці вийти в люди, і нічого, що довжина тієї чи іншої речі, нижче коліна. Про червоні губи я взагалі мовчу, це табу.

Всіх подруг після весілля Мирон порозганяв. Та оскільки в нас народилась донечка, мені було деякий час не до них.

Багато мені допомагали батьки з дитиною і не тільки. Мирон хоч і працював, та грошей додому приносив мало. Жила я з дитиною здебільшого на дитячі гроші і на допомогу батьків.

Коли нашій Марічці виповнилося три, я вийшла на роботу, хоча Мирон просив залишитися дома.

– Я знаю чого тебе туди наче магнітом тягне! Та там такі лікарі. Я не раз чув, коли тебе в коридорі чекав, як вони до тебе щебечуть, то те їм принеси, то інше подай. Знаю я вас, жінок…

Мені було неприємно це вислуховувати. Я просто любила свою роботу і сумлінно її виконувала. Інколи бувало й таке, що справді приїжджав після зміни в 9 ранку і караулив, чи часом я після роботи з якимось лікарем на каву не пішла.

Я до останнього надіялась, що він з тим ділом втихомириться, але не вийшло.

Я сама не мала права навіть в магазин вийти. Батьки мовчали, боялись щось рекомендувати, щоб потім я їх не винила. Та я сама розуміла, що не здорово все це з боку Мирона.

Замість того, щоб з дитиною посидіти, поки в мене зміна, він надзвонював і попід вікна заглядав.

Одного дня я таки здалася і подала на розлучення.

Що тоді було. І батьки Мирона приходили. Спершу просили одуматися, бо “прекрасного” чоловіка проганяю, а коли зрозуміли, що я задню не дам, почали говорити, що не даремно їх син мене ревнує, бо я розлучаюсь тому, що в мене вже є хтось.

Тут власне мої батьки за мене і заступилися, прогнавши сватів з будинку, за що я їм дуже вдячна.

Марічка ходить в садок, я працюю, батьки й надалі мені допомагають.

І ось власне місяць тому я отримала на руки всі документи про розлучення.

Хочу наголосити вам, що весь шлюборозлучний процес Мирон не давав мені нормально жити з дитиною. Він до останнього надіявся, що я передумаю.

Одного разу коли в мене було нічне чергування, Мирон знову взявся за своє. Десь година дванадцята ночі він вирішив простежити за мною через вікно лікарні.

В той час (це ж комендантська година), йшла патрульна служба. Мирон до них ще щось “погарчав”, а ті довго не думаючи, викликали хлопців, які вручають повістки.

Ось Мирон і опинився через тиждень на навчанні, а зараз його мають кудись вже відправляти.

Читайте також: Коли ми придбали автівку, щоб возити свого “особливого синочка” на процедури, наша сусідка почервоніла від злості: “Та ви за державні гроші цю покупку придбали. Зовсім у вас совісті немає. Я не по лінуюся, і виясню, чи все у вас законно. Тут вам не викрутитися. Я вже вас на чисту воду виведу”. Людоньки милі, та цих грошей на підгузки не хватає, не то на машину. Але сусідці  не доведеш, вона ж – “мудріша”

Після цього в нас була вся його родина. І батьки і двоюрідні сестри і брати і хресна мама. Всі хочуть щоб я визнала те, що через мене його забрали.

В мене слів нема, чесне слово. То коли я просила батьків втихомирити свого синка, вони сміялися і казали, що це не їх справа, що ми дорослі і самі розберемось, а тепер, виявляється, Мирон не дорослий?

Люди добрі, що мені робити з цією сімейкою?

В мене вже сил немає. Я хочу щоб вони дали мені і дочці спокій і забули дорогу до мого дому…

Автор – Наталя У.

Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.

У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

Передрук заборонено!

You cannot copy content of this page