– …І тепер вони все дивляться на мене так, як ніби я їм повинна! – скаржиться сорокап’ятирічна Наталя. – Все – син, його наречена, її родичі… навіть чоловік! Він теж вважає, що ми зобов’язані допомогти.
А я от не хочу виганяти квартирантів і пускати молодих в свою квартиру… Зрештою, це не я змушую їх одружитися – вони самі вирішили. Нехай тепер самі і з житлом щось вирішать! Ну, раз дорослі стали і самі з вусами. Я не права, думаєш?
Син Наталії в цьому році закінчує вуз, а влітку святкуватиме весілля.
Зараз Наталія з чоловіком і сином живуть в хорошій двокімнатній квартирі, плюс у сім’ї є крихітна одиничка на околиці, за яку недавно тільки розплатилися за іпотекою. Однокімнатну Наталія брала як надбавку до пенсії собі з чоловіком на старість.
Ця квартира поки здається квартирантам, приносить в сімейний бюджет невелику копійку. І хоча зараз Наталя з чоловіком успішно працюють і непогано заробляють – трапляється, гроші від здачі дуже допомагають заткнути то одну, то іншу дірку.
Хоча, за великим рахунком, зараз без цих грошей цілком можна і обійтися. А ось в старості Наталя на цю квартиру дуже розраховує.
А зараз з’ясовується, що на цю ж квартиру в глибині душі розраховує не тільки вона. Жити синові з молодою дружиною треба десь, а тут явно «вільна» житлоплоща. Родичі нареченої допомогти можливості не мають.
Дівчина зі села, але там в невеличкому будинку купа народу, сестра-школярка і хвора бабуся. Вся сім’я за великим рахунком чекає, коли старша дочка звалить куди-небудь заміж, звільнить місце і залишилися зітхнуть вільніше.
Ні, відкрито ніхто нічого не просить і не вимагає, але видно, що дуже сподіваються на допомогу. А Наталі пускати молоду сім’ю на постійно, вигнавши квартирантів, зовсім не хочеться.
– Ну, бо пустити – просто, а от як потім вигнати? – міркує Наталія. – Ну, коли квартира знадобиться нам з чоловіком? Це ж нереально. Тим більше якщо там дитина народиться, а він народиться рано чи пізно…
У подруги Наталії – така сама ситуація. Пустила доньку ось так от в квартирку, приготовлену до пенсії і що? Вони там двох дітей народили, і з’їжджати абсолютно не планують. Нікуди їм.
Ніхто не думає, що у матері пенсія через три роки і натяків абсолютно не розуміють. Хоча спочатку йшлося – живіть, мовляв, ПОКИ. Збирайте на своє. А там своїм обзаведетеся – ця квартира матері на старість.
А не обзавелися своїм щось. Якось ось не вийшло накопичити.
– Ну не вижену ж я рідну дочку з дітьми на вулицю! – зітхає подруга. – І гроші з них брати за квартиру теж якось непорядно… Дочка майже не працює, у молодшого проблеми зі здоров’ям, в сад не ходить, нехай краще вони дитину до моря вивезуть на літо… Що поробиш, не жили заможно, годі й починати… Попрацюю, поки не виженуть, а там видно буде…
Виходить, ще й ведмежу послугу мати зробила – не було у хлопців стимулу обзаводитися своїм…
Загалом, Наталя для себе зрозуміла, що пустиш в квартиру – про квартиру треба забути. Тому що вигнати потім на вулицю з дитиною або навіть з дітьми – це ще гірше, ніж з самого початку не пустити. І свого у сина в такий спосіб не буде ніколи – дах над головою є, чого напружуватися? Куди цікавіше щомісяця гаджети міняти, ніж платити за житло…
А як не пустити, з іншого боку? Послати молодих знімати квартиру? Теоретично правильно, звичайно, а практично – жорстоко і дріб’язково. Все подивляться косо – і свати, і невістка, і всі знайомі.
Знають же все, що є вільна квартира. Шкода, що чи, своїй власній дитині? Тим більше зараз про старість поки мова не йде, а хлопцям теж пожити хочеться зараз, в молодості, а не на пенсії потім…
А ви б як вчинили?
Пустили б дітей в квартиру, яку купували для себе? Або допомагали знімати якесь інше житло? Або з чистою совістю вмили б руки і всеодно, що люди скажуть?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
